ПЕТРО ОБАЛЬ - ОСТАННІЙ РОМАНТИК ГАЛИЦЬКОГО КЛАСИЧНОГО МИСТЕЦТВА
Мистецький доробок цього непересічного в українському мистецтві художника, з перспективи часу, спонукає пильніше придивитися до його життя і творчості. Автор понад 500 робіт живопису, графіки, екслібрису. Твори художника експонувалися у містах: Берлін (Німеччина), Братислава (Словаччина), Відень (Австрія), Женева (Швейцарія), Івано-Франківськ, Київ, Прага (Чехія), Торунь (Польща), Ульяновськ (нині РФ), Чикаґо (США).
wikipedia.org
Дотепер нема серйозного дослідження творчості Петра Обаля, хоч існує-животіє (і за це слава Богу!) у Стрию меморіальний музей митця, підтримуваний героїчними зусиллями дочки художника Віри. Щораз менше лишається людей, які могли б додати до образу Майстра живі штрихи, та не видно й бажаючих зафіксувати їх. А Петро Обаль був особистістю далеко не пересічною. Це останній романтик – як у власному житті, так і в тому періоді галицького мистецтва, який на сьогодні вже прийнято називати класичним. Бо тільки романтик міг привезти із заслання за багато тисяч кілометрів свого кота, який узлагіднив йому поселенські будні. Тільки романтик після знайомства зі слідчими НКВС і "зоною" міг створити, будучи вже далеко не юнаком, цикл таких радісних казково-яскравих пейзажів, як зробив це П.Обаль. Але для цього необхідний був відповідний фундамент, який митець мав, на щастя.
blogspot.com
Народився Петро Павлович Обаль 19 квітня 1900 року в селі Ободівка, що на Тернопільщині. Це поміж Збаражем й Підволочиськами, там, де плосковерхі горби Медоборів, неквапливо простують від уступу Кременецьких гір на південний Схід до Дністра. До дитинства серед мальовничого довкілля додалося належне виховання у добрій селянській традиції, доповнене гімназіальною освітою. Тому зовсім не дивно, що коли у круговерті I світової війни зблиснула іскра надії для української державності, юнак з усім запалом своїх неповних двадцяти весен подався здобувати для народу кращу долю. Не розчарувався він і тоді, коли стало зрозуміло, що сила наша замала – лишився шлях пізнання краси й служіння народу в такому уособленні.
Початкову мистецьку грамоту здобув у відомого галицького скульптора Андрія Коверка. Завдяки йому влітку 1921 року вступив у Краківську академію красних мистецтв. В Академії Петро Обаль студіював у класах професорів Владислава Яроцького та Теодора Оксентовича, які викладали малярство і графіку. Особливо надихнула на творчу працю Петра Обаля графіка видатного польського мистця майстра ксерогравюри В. Скочеляса. Дереворіз став улюбленою графічною технікою художника, що принесло йому заслужене визнання.
mystryiany.com.ua
З 1921 по 1926 роки П.Обаль пройшов добрий вишкіл під керівництвом професорів-живописців В.Яроцького й Т.Аксентовича, які добре знали галицькі реалії й не вороже ставилися до студентів-українців. Але навіть найліпше ставлення викладачів не могло звільнити студента від наліпки "неблагонадійного" щодо польської держави. Тому місце праці П.Обаль зміг отримати лише якнайдалі від українських земель. Це була посада вчителя рисунка у гімназії невеликого міста Гнєв над Віслою на Помор’ї за 70 км від Ґданська.
mystryiany.com.ua
Працюючи в тоді ще "Вільному місті Данцігу", П.Обаль не лишався поза контекстом культурної діяльності галицьких українців – брав участь не тільки у виставках, які вони організовували у Львові та інших містах Західної України – Перемишлі, Коломиї, Тернополі, а й для української діаспори у Празі, Відні, Берліні, Чикаго. Його роботи завдяки позитивній емоційності мали успіх й отримували відзнаки. П.Обаль одним із перших з-поміж галичан проявив себе в індустріально-романтичному пейзажі – відчувався вплив значно сильніше урбанізованого середовища, в якому на той час мешкав.
artmuseum.org.ua
Поряд із краєвидами тоді ж постав ряд портретів близьких та знайомих митця, оскільки їх можна було малювати й вечорами при електричному освітленні. У 1934 році виник (згодом декілька разів перевиданий) цикл портретів українських письменників відГ.Сковороди до П.Тичини для шкіл, оскільки наклад подібної серії, створеної ще у 1920 році О. Кульчицькою, на той час уже вичерпався.
mystryiany.com.ua
Завірюха Другої світової війни зірвала родину Обалів з Гнєва – й у 1940 році вони опинилися в гірському Сяноку, де у ним же створеному музеї "Лемківщина" працював Л.Гец. Тепер приятелі же вдвійку мандрували довколишніми горами, малюючи етюди сяноцьких околиць. Тут постали Обалеві "Лемківські ниви" – глибоко філософський образ землі, який став одним із програмних творів митця (тепер зберігається у Національному музеї у Львові), а також цикл гравюр, у якому зафіксовані пам’ятки архітектури українців Західних Карпат – як продовження аналогічної серії гравюр О.Кульчицької. Ця частина Обалевої спадщини на сьогодні має не лише мистецьку, але й історичну вартість. У тому ж 1940 році Гец й Обаль влаштували у Сяноку велику виставку власних творів, яка засвідчила самобутність та зрілість творчого почерку обох майстрів.
mystryiany.com.ua
З 1942 року митець із родиною замешкав у Стрию, де також викладав малювання. Всюди, куди б не закидала його доля, П.Обаль старався знайти учнів – як у гімназіях і школах, так і поза ними, просто з потреби ділитися знайденим, відчутим й відкритим, а потім осмисленим – риса справжнього інтелігента, не за зовнішнім лоском, а за духом, за розумінням своєї місії. Зрозуміло, що така постать у порівняно невеликому місті, яким був Стрий повоєнних років, – та ще й у період конфронтації з "гнилим Заходом", коли загальнолюдські поняття гуманізму й свободи думки, в традиціях яких виховувалася галицька інтелігенція, розцінювалися, як нелояльність, – не могла залишитися незауваженою.
mystryiany.com.ua
Обаль був явним "білим круком", який підлягав або уніфікації (іншими словами перефарбуванню, що для митця рівнозначно духовній загибелі), або ж ізоляції. Через багато літ митець не без гумору розповідав, як йому інкримінували "паплюження імені видатного радянського поета Павла Тичини", оскільки в текстовій передмові до виданого у 1934 році альбому українських письменників (написаній, зрештою, зовсім не художником), Тичина був названий "співцем Визвольних змагань" (що також не миналося з істиною). Головне, що була знайдена зачіпка.
mystryiany.com.ua
Переповідають, що Петро Обаль є одним з художників, які малювали партизанські гроші "бофони" (назва грошей УПА "бофон" походить від скорочення двох слів "бойовий фонд" - прим. авт.).
mystryiany.com.ua
Нове відкриття Обаля сталося у час хрущовської відлиги. Спочатку на виставках з’являлися окремі полотна, а у першій половині шестидесятих років у приміщенні Спілки художників у Львові відкрилася велика персональна виставка нових полотен митця. Це був час приємних несподіванок від старшої генерації митців, які показували роботи, тривалий час мальовані "за шафу" – того ж П.Обаля, Я.Музики, О.Кравченка, О.Шатківського. Всі вони були нещадно цьковані в минулі роки за "формалізм". Проте навіть в такому, далеко не з другорядних авторів товаристві, полотна П. Обаля вирізняються переможно-сонячним колоритом та по-юнацьки темпераментним трактуванням довколишнього світу, яке нерідко переростає у пантеїзм.
mystryiany.com.ua
Одним із перших серед українських митців він відважно і вдало компонував у свої вповні упізнані (з-під Стрия, Болехова, Дашави, Миколаєва, Щирця) пейзажі сонячний диск на фантастичному рожевому, бузковому, помаранчевому небі, нерідко в оточенні хмар, які своїми конфігураціями нагадували архітектуру готики або далекосхідні пагоди.
mystryiany.com.ua
Взагалі, хмари й небо були особливою пристрастю художника. Ще в Сяноку, де особливості рельєфу Бескидів створюють умови для виникнення найнеймовірніших форм хмар, постала низка краєвидів, які потім стали підставою для багатоповерхових домислів критиків, що трактували ці вповні згідні з натурою композиції як стилізації під впливами сецесії, експресіонізму і бозна-чого ще. Ці полотна П.Обаля стали важливим внеском до новітнього трактування краєвиду в українському малярстві й тою підставою, з якої виросло поняття декоративного пейзажу кінця 70-80 років.
storinka-m.kiev.ua
Рівночасно з живописом, у 60-ті роки митець працював над графікою. Основу його графічного доробку тих літ становлять книжкові знаки – екслібриси місцевої інтелігенції. Часом постають і ліричні пейзажі. У низці естампів митець успішно розв’язує складні формальні завдання, зокрема можливість передачі в естампній графіці нічного краєвиду.
Однак з бігом часу загострилися набуті на Півночі хвороби, почала вгасати творча напруга, все рідше хотілося брати до рук пензля. І митець, чесний, як перед світом, так і перед собою (а таким був завжди), одного дня сказав "досить". І з немеркнучим від плину часу гумором додав: "світ не став менше цікавим і розмаїтим, аніж був за часів моєї молодості, але ліпше його тепер уславлять молодші, а я буду грати з приятелями у карти і попивати горілочку". Так, завершуючи творчу дорогу, міг сказати лише митець, який добре усвідомлює значення й вартість того, що він вклав до скарбниці національної культури.
mystryiany.com.ua
Після повернення із заслання митець активно увійшов у мистецьке життя Львівщини, згуртував навколо себе учнів-послідовників, також брав участь в діяльності літературно-мистецького об’єднання "Хвилі Стрия".
mystryiany.com.ua
До війни твори П. Обаля виставляли у Львові, Берліні, Відні, Чикаго, після війни – у Києві, Братиславі, Ряшеві, Ульяновську. Перша персональна виставка творів митця відбулася 1943 р. в Стрию, у 1966 р. – у Тернополі, 1975 р. – у Львові (виставка живопису і графіки), 1980 р. – у Львові та Івано-Франківську. Вдруге в Стрию експонувалась у Краєзнавчому музеї 1989 р.
26 травня 1987 року обірвалося життя талановитого графіка і живописця.
spadok.org.ua
Стриянин Мирон Нестерчук у 2004 році випустив ґрунтовну монографію "Петро Обаль. Документальна повість про життя і творчість українського художника".
Джерело: www.spadok.org.ua
Дотепер нема серйозного дослідження творчості Петра Обаля, хоч існує-животіє (і за це слава Богу!) у Стрию меморіальний музей митця, підтримуваний героїчними зусиллями дочки художника Віри. Щораз менше лишається людей, які могли б додати до образу Майстра живі штрихи, та не видно й бажаючих зафіксувати їх. А Петро Обаль був особистістю далеко не пересічною. Це останній романтик – як у власному житті, так і в тому періоді галицького мистецтва, який на сьогодні вже прийнято називати класичним. Бо тільки романтик міг привезти із заслання за багато тисяч кілометрів свого кота, який узлагіднив йому поселенські будні. Тільки романтик після знайомства зі слідчими НКВС і "зоною" міг створити, будучи вже далеко не юнаком, цикл таких радісних казково-яскравих пейзажів, як зробив це П.Обаль. Але для цього необхідний був відповідний фундамент, який митець мав, на щастя.
Народився Петро Павлович Обаль 19 квітня 1900 року в селі Ободівка, що на Тернопільщині. Це поміж Збаражем й Підволочиськами, там, де плосковерхі горби Медоборів, неквапливо простують від уступу Кременецьких гір на південний Схід до Дністра. До дитинства серед мальовничого довкілля додалося належне виховання у добрій селянській традиції, доповнене гімназіальною освітою. Тому зовсім не дивно, що коли у круговерті I світової війни зблиснула іскра надії для української державності, юнак з усім запалом своїх неповних двадцяти весен подався здобувати для народу кращу долю. Не розчарувався він і тоді, коли стало зрозуміло, що сила наша замала – лишився шлях пізнання краси й служіння народу в такому уособленні.
З 1921 по 1926 роки П.Обаль пройшов добрий вишкіл під керівництвом професорів-живописців В.Яроцького й Т.Аксентовича, які добре знали галицькі реалії й не вороже ставилися до студентів-українців. Але навіть найліпше ставлення викладачів не могло звільнити студента від наліпки "неблагонадійного" щодо польської держави. Тому місце праці П.Обаль зміг отримати лише якнайдалі від українських земель. Це була посада вчителя рисунка у гімназії невеликого міста Гнєв над Віслою на Помор’ї за 70 км від Ґданська.
Працюючи в тоді ще "Вільному місті Данцігу", П.Обаль не лишався поза контекстом культурної діяльності галицьких українців – брав участь не тільки у виставках, які вони організовували у Львові та інших містах Західної України – Перемишлі, Коломиї, Тернополі, а й для української діаспори у Празі, Відні, Берліні, Чикаго. Його роботи завдяки позитивній емоційності мали успіх й отримували відзнаки. П.Обаль одним із перших з-поміж галичан проявив себе в індустріально-романтичному пейзажі – відчувався вплив значно сильніше урбанізованого середовища, в якому на той час мешкав.
Поряд із краєвидами тоді ж постав ряд портретів близьких та знайомих митця, оскільки їх можна було малювати й вечорами при електричному освітленні. У 1934 році виник (згодом декілька разів перевиданий) цикл портретів українських письменників відГ.Сковороди до П.Тичини для шкіл, оскільки наклад подібної серії, створеної ще у 1920 році О. Кульчицькою, на той час уже вичерпався.
Завірюха Другої світової війни зірвала родину Обалів з Гнєва – й у 1940 році вони опинилися в гірському Сяноку, де у ним же створеному музеї "Лемківщина" працював Л.Гец. Тепер приятелі же вдвійку мандрували довколишніми горами, малюючи етюди сяноцьких околиць. Тут постали Обалеві "Лемківські ниви" – глибоко філософський образ землі, який став одним із програмних творів митця (тепер зберігається у Національному музеї у Львові), а також цикл гравюр, у якому зафіксовані пам’ятки архітектури українців Західних Карпат – як продовження аналогічної серії гравюр О.Кульчицької. Ця частина Обалевої спадщини на сьогодні має не лише мистецьку, але й історичну вартість. У тому ж 1940 році Гец й Обаль влаштували у Сяноку велику виставку власних творів, яка засвідчила самобутність та зрілість творчого почерку обох майстрів.
З 1942 року митець із родиною замешкав у Стрию, де також викладав малювання. Всюди, куди б не закидала його доля, П.Обаль старався знайти учнів – як у гімназіях і школах, так і поза ними, просто з потреби ділитися знайденим, відчутим й відкритим, а потім осмисленим – риса справжнього інтелігента, не за зовнішнім лоском, а за духом, за розумінням своєї місії. Зрозуміло, що така постать у порівняно невеликому місті, яким був Стрий повоєнних років, – та ще й у період конфронтації з "гнилим Заходом", коли загальнолюдські поняття гуманізму й свободи думки, в традиціях яких виховувалася галицька інтелігенція, розцінювалися, як нелояльність, – не могла залишитися незауваженою.
mystryiany.com.ua
Обаль був явним "білим круком", який підлягав або уніфікації (іншими словами перефарбуванню, що для митця рівнозначно духовній загибелі), або ж ізоляції. Через багато літ митець не без гумору розповідав, як йому інкримінували "паплюження імені видатного радянського поета Павла Тичини", оскільки в текстовій передмові до виданого у 1934 році альбому українських письменників (написаній, зрештою, зовсім не художником), Тичина був названий "співцем Визвольних змагань" (що також не миналося з істиною). Головне, що була знайдена зачіпка.
mystryiany.com.ua
Переповідають, що Петро Обаль є одним з художників, які малювали партизанські гроші "бофони" (назва грошей УПА "бофон" походить від скорочення двох слів "бойовий фонд" - прим. авт.).
mystryiany.com.ua
Нове відкриття Обаля сталося у час хрущовської відлиги. Спочатку на виставках з’являлися окремі полотна, а у першій половині шестидесятих років у приміщенні Спілки художників у Львові відкрилася велика персональна виставка нових полотен митця. Це був час приємних несподіванок від старшої генерації митців, які показували роботи, тривалий час мальовані "за шафу" – того ж П.Обаля, Я.Музики, О.Кравченка, О.Шатківського. Всі вони були нещадно цьковані в минулі роки за "формалізм". Проте навіть в такому, далеко не з другорядних авторів товаристві, полотна П. Обаля вирізняються переможно-сонячним колоритом та по-юнацьки темпераментним трактуванням довколишнього світу, яке нерідко переростає у пантеїзм.
mystryiany.com.ua
Одним із перших серед українських митців він відважно і вдало компонував у свої вповні упізнані (з-під Стрия, Болехова, Дашави, Миколаєва, Щирця) пейзажі сонячний диск на фантастичному рожевому, бузковому, помаранчевому небі, нерідко в оточенні хмар, які своїми конфігураціями нагадували архітектуру готики або далекосхідні пагоди.
mystryiany.com.ua
Взагалі, хмари й небо були особливою пристрастю художника. Ще в Сяноку, де особливості рельєфу Бескидів створюють умови для виникнення найнеймовірніших форм хмар, постала низка краєвидів, які потім стали підставою для багатоповерхових домислів критиків, що трактували ці вповні згідні з натурою композиції як стилізації під впливами сецесії, експресіонізму і бозна-чого ще. Ці полотна П.Обаля стали важливим внеском до новітнього трактування краєвиду в українському малярстві й тою підставою, з якої виросло поняття декоративного пейзажу кінця 70-80 років.
storinka-m.kiev.ua
Рівночасно з живописом, у 60-ті роки митець працював над графікою. Основу його графічного доробку тих літ становлять книжкові знаки – екслібриси місцевої інтелігенції. Часом постають і ліричні пейзажі. У низці естампів митець успішно розв’язує складні формальні завдання, зокрема можливість передачі в естампній графіці нічного краєвиду.
Однак з бігом часу загострилися набуті на Півночі хвороби, почала вгасати творча напруга, все рідше хотілося брати до рук пензля. І митець, чесний, як перед світом, так і перед собою (а таким був завжди), одного дня сказав "досить". І з немеркнучим від плину часу гумором додав: "світ не став менше цікавим і розмаїтим, аніж був за часів моєї молодості, але ліпше його тепер уславлять молодші, а я буду грати з приятелями у карти і попивати горілочку". Так, завершуючи творчу дорогу, міг сказати лише митець, який добре усвідомлює значення й вартість того, що він вклав до скарбниці національної культури.
mystryiany.com.ua
Після повернення із заслання митець активно увійшов у мистецьке життя Львівщини, згуртував навколо себе учнів-послідовників, також брав участь в діяльності літературно-мистецького об’єднання "Хвилі Стрия".
mystryiany.com.ua
До війни твори П. Обаля виставляли у Львові, Берліні, Відні, Чикаго, після війни – у Києві, Братиславі, Ряшеві, Ульяновську. Перша персональна виставка творів митця відбулася 1943 р. в Стрию, у 1966 р. – у Тернополі, 1975 р. – у Львові (виставка живопису і графіки), 1980 р. – у Львові та Івано-Франківську. Вдруге в Стрию експонувалась у Краєзнавчому музеї 1989 р.
26 травня 1987 року обірвалося життя талановитого графіка і живописця.
spadok.org.ua
Стриянин Мирон Нестерчук у 2004 році випустив ґрунтовну монографію "Петро Обаль. Документальна повість про життя і творчість українського художника".
Джерело: www.spadok.org.ua
УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНИЦЯ СТАЛА ОДНІЄЮ З НАЙКРАЩИХ ІЛЮСТРАТОРІВ СВІТУ
Художниця Анна Сарвіра потрапила до списку ярмарку дитячої книги в Болоньї, куди щороку відбирають 75 найкращих ілюстраторів для демонстрації робіт.
Анна Сарвіра - художниця та ілюстраторка, що співпрацювала з виданням "Грані-Т", проілюструвавши твори "Мишкові Миші" Галини Вдовиченко, "Неслухняний дідусь" і "Казки Індокитаю" Міхаїла Яснова, "Пуп Землі, або Як Даринка світ рятувала" Тетяни Щербаченко.
Крім того, вона є засновницею клубу Pictoric, що об'єднує українських ілюстраторів з метою створення нових проектів та популяризації робіт.
uapost.us
Мета ініціативи — популяризація і розвиток якісного естетичного продукту у формі ілюстрації, що зможе на міжнародному рівні представляти Україну. Одним із пріоритетних напрямів діяльності клубу є налагодження співпраці між художником та видавцем, а також підтримка творчості молодих авторів.
(via)
КОРОЛЬ АКВАРЕЛІ ГЕННАДІЙ ЛАДИЖЕНСЬКИЙ
Король акварелі Геннадій Ладиженський народився 3 лютого 1853 р. Ладиженські – старовинний дворянський рід йшов від шведа Облашні (Облагині). 18-літній Геннадій проти волі батька вирішив учитися малюванню і від’їхав до Петербурга. Татусь показав свій крутий характер і не допомагав хлопцеві, а той не здавався…
Портрет Г. Ладиженського, робота М. Кузнєцова
uahistory.com
О.Сластьон із Бердянська згадував про злиденне існування Ладиженського, як вони жили разом у "літейно-палацовій казенці", як друг спав на холодній брудній підлозі, а гріла його собачка Діанка. Учень видатних майстрів М. Клодта, І. Шишкіна, І Крамського Геннадій Ладиженський з відзнакою закінчив Академію мистецтв. Випускник Імператорської академії викладав у реальному училищі, у художній школі одеського товариства витончених мистецтв.
uahistory.com
32 роки прожив Геннадій Ладиженський в Україні. В Одесі Ладиженський створив сотні картин, виховав десятки учнів, серед яких Б. Анісфельд, Ю.Бершадський, Бродський, Греков, П. Нілус.
uahistory.com
В Одесі Геннадій Ладиженським не розчинився, був і лишився людиною-монолітом: він мав стійкий непохитний характер, не відступав від своїх звичок. Інтелектуал, дворянин був дивакуватим відлюдьком, майже не мав друзів, але умів і любив розмовляти з учнями.
Не забуваючи свій важкий шлях навчання, Ладиженський організовував виставки, прибуток від проведення спрямовував на потреби небагатих учнів. Він прокидався рано вранці й поспішав на пленери. Гоноровий художник, болісно сприймав рецензії, тому багато працював, але мало виставляв. Свідченням тому є виставка його робіт 1899 р. у 5-ій чоловічій гімназії, яка була відкрита один день, до першої критики.
Великий скнара ходив у потертому одязі, жив у дуже дешевих квартирах, що ніколи не прибиралися, економив майже на всьому, але… Художник любив ходити на Привоз, захопився колекціонуванням; завжди знаходив великі кошти, аби купити шаблі, мечі, порохівниці, монети, мушкети; старовинні вази, глечики, музичні інструменти, килими. Кілька разів просив місцеву владу побудувати приміщення для експонування скарбів, але марно.
uahistory.com
Нілус, Кузнєцов згадували, що Геннадій Ладиженський мріяв повернутися на батьківщину, казав, що не любить Одесу і радо її покине.
На початку Першої світової війни академік пішов у відставку, повернувся в рідний Кологрив. І з того часу на берег Чорного моря летіли листи, у яких художник переливав свій сум за Одесою, бажанням її побачити, бо "король акварелі став одеситом. Як казали моя бабуня: "Як не бачу – душа мре, як побачу – з душі пре".
Він писав: "Очень скучно без Одессы, я и вообразить себе не мог…". В останньому листі до Киріака Костанді Ладиженський написав: "Я еще дышу, но сил все меньше и меньше, старческая дремота и сон – моя жизнь…"
15 вересня 1916 р. 63-річний Геннадій Ладиженський упокоївся.
uahistory.com
О.Сластьон із Бердянська згадував про злиденне існування Ладиженського, як вони жили разом у "літейно-палацовій казенці", як друг спав на холодній брудній підлозі, а гріла його собачка Діанка. Учень видатних майстрів М. Клодта, І. Шишкіна, І Крамського Геннадій Ладиженський з відзнакою закінчив Академію мистецтв. Випускник Імператорської академії викладав у реальному училищі, у художній школі одеського товариства витончених мистецтв.
32 роки прожив Геннадій Ладиженський в Україні. В Одесі Ладиженський створив сотні картин, виховав десятки учнів, серед яких Б. Анісфельд, Ю.Бершадський, Бродський, Греков, П. Нілус.
В Одесі Геннадій Ладиженським не розчинився, був і лишився людиною-монолітом: він мав стійкий непохитний характер, не відступав від своїх звичок. Інтелектуал, дворянин був дивакуватим відлюдьком, майже не мав друзів, але умів і любив розмовляти з учнями.
Не забуваючи свій важкий шлях навчання, Ладиженський організовував виставки, прибуток від проведення спрямовував на потреби небагатих учнів. Він прокидався рано вранці й поспішав на пленери. Гоноровий художник, болісно сприймав рецензії, тому багато працював, але мало виставляв. Свідченням тому є виставка його робіт 1899 р. у 5-ій чоловічій гімназії, яка була відкрита один день, до першої критики.
Великий скнара ходив у потертому одязі, жив у дуже дешевих квартирах, що ніколи не прибиралися, економив майже на всьому, але… Художник любив ходити на Привоз, захопився колекціонуванням; завжди знаходив великі кошти, аби купити шаблі, мечі, порохівниці, монети, мушкети; старовинні вази, глечики, музичні інструменти, килими. Кілька разів просив місцеву владу побудувати приміщення для експонування скарбів, але марно.
Нілус, Кузнєцов згадували, що Геннадій Ладиженський мріяв повернутися на батьківщину, казав, що не любить Одесу і радо її покине.
На початку Першої світової війни академік пішов у відставку, повернувся в рідний Кологрив. І з того часу на берег Чорного моря летіли листи, у яких художник переливав свій сум за Одесою, бажанням її побачити, бо "король акварелі став одеситом. Як казали моя бабуня: "Як не бачу – душа мре, як побачу – з душі пре".
Він писав: "Очень скучно без Одессы, я и вообразить себе не мог…". В останньому листі до Киріака Костанді Ладиженський написав: "Я еще дышу, но сил все меньше и меньше, старческая дремота и сон – моя жизнь…"
15 вересня 1916 р. 63-річний Геннадій Ладиженський упокоївся.
http://www.uamodna.com/articles/korolj-akvareli-gennadiy-ladyzhensjkyy/
КЕРАМІСТ ВОЛОДИМИР ТУЗИНСЬКИЙ: "МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВСЕ. ВСЕ МЕНЕ НАДИХАЄ!"
Нещодавно мені випала нагода поспілкуватися з талановитим українським гончарем Володимиром Тузинським — людиною з колосальним досвідом і непересічним поглядом на життя. Багато років тому Володимир відкрив майстерню разом із коханою дружиною, художницею Юлією Яковенко, і разом вони творять дива — глиняні шедеври, керамічні казки. Спеціально для UaModna Володимир розповів про свою роботу, джерела натхнення і наснаги, любов до світу і людей, про мрії і нестримне прагнення свободи.
Розкажіть про свою майстерню. З чого все починалося і де ви набиралися досвіду і майстерності?
В 90-ті роки, щойно закінчивши КПІ, я працював у науково-дослідному інституті авіаційних і космічних технологій, тож сфера моєї діяльності та інтересів була вельми віддалена від художньої кераміки — я займався розробкою нових матеріалів для військово-промислового комплексу СРСР і інститут, де я працював, був філією московського інституту, а по факту — поштовою скринькою. Робота була нудною, втім, колектив — чудовим. Додайте до цього масу вільного часу і місцезнаходження на Подолі — у двох кроках від Андріївського узвозу.
Тоді на Андріївському вже почали з'являтися перші галереї і це місце заходилися освоювати художники, що не пройшло повз мою увагу. Я багато годин проводив у новоспеченій галереї "Гончарі". Використовував кожну вільну хвилинку і бігав туди щораз в обідню перерву, коли дозволяла погода й не було інших термінових справ. Я цілковито захопився майстерністю художників, чиї роботи були там представлені, і загалом можливостями кераміки. Вони здавалися мені богами, які живуть десь на Олімпі! Мені кортіло потрапити туди — до них, але я ніяковів перед знайомством з майстрами, тож, якби не моя колега по інституту, і дійсно хороший друг, Тетяна Боченко, яку я захопив своєю пристрастю до кераміки (вона, між іншим, у подальшому також стала художником і теж професійно займається керамікою), мій захват так і залишився б на рівні емоцій.
Помітивши мою нерішучість, одного разу Тетяна поклала переді мною рекламний буклет про нову виставку і просто-таки змусила купити букет квітів і вино. Ми вирушили на виставку — знайомитися. Тоді я і зустрів своїх перших друзів та вчителів, без перебільшення, видатних художників-керамістів — подружжя Сергія і Надію Козаків, які, побутували, як виявилося, зовсім не на Олімпі, а в майстерні прямісінько на Подолі, тож, щоранку йдучи на роботу у нелюбий мені інститут, я проходив повз їхній осідок! О, це чарівне відчуття, коли знайомі вулиці раптом виявляють новий загадковий сенс! І майбутнє вабить! Вікна вночі сяють геть інакше, десь поскрипує гончарний круг і світиться настільна лампа, а в колі світла під ніжними і вологими руками майстра з безладної маси сирої глини раптом виникає досконала форма тендітної чаші або з’являється чарівний розпис пензля і фарб на тлі кольорової глини.
Відтоді минуло багато років, але я й тепер пам’ятаю, як уперше спустився в підвальчик на розі Костянтинівської та Оленівської — мою першу майстерню. В моїй пам’яті живі наші розмови, та майстерність і любов з якими неспішно, мов від медитації, відбувалися перетворення, творилася гармонія. Звичайно, я став там частим гостем і одного дня, з дозволу господарів, приніс списаний інститутський письмовий стіл зі стільцем. Мені запропонували куточок у пічному відділенні, і так я знайшов нову оселю і нове "втілення". Все сприяло цьому. Боги вели мене. Страхи розсіялися.
Певним чином допомогло те, що на той час зв'язок "Київ-Москва" був остаточно обірваний. Припинилося фінансування філій, не платили зарплатню, однак люди, за інерцією, продовжували ходити на роботу, зокрема і я. Уявляєте, мені завинили гроші за рік роботи! Шансів отримати їх було — нуль. А тут на Подолі — цегельний завод і відкритий кар'єр з глиною! Поруч Андріївський Узвіз — привілля для художників: ставай де хочеш і продавай! Люди! Життя! Свобода! І ніякого поспіху на прохідну чи страху запізнитися на п'ять хвилин, ніяких керманичів і йолопів згори! Тож, зрештою, я звільнився з роботи. Забрав трудову книжку, накопав у кар'єрі глини і засів у майстерні — на щастя, місце у мене вже було та й маршрут той самий, що в інститут, лишень на один квартал ближче до станції метро.
Попервах, мої роботи залишали бажати кращого — робив я все як умів, але добре ставлення поблажливих киян і ще, як не дивно, оті борги, винні мені з роботи, які мій безпосередній керівник в інституті — Віктор Артемов — сумлінно повертав, дуже допомагали. Завдяки йому і тим невеличким продажам на Андріївському якось вдалося вижити. Вдалося закріпитися, здобути новий досвід, майстерність. Згодом з'явилися постійні покупці-колекціонери, замовлення.
Майстерня на Костянтинівській являла собою своєрідний мурашник — громаду, де тулилися, кожен в своєму кутку, дуже різні і за характером, і за роботами люди — художники-керамісти. Опинившись там, я одразу потрапив у великий колектив творчих людей, де життя вирувало цілодобово! Хтось приходив, хтось ішов геть, хтось залишався на ніч — робити випал або попрацювати. Двері були відчинені цілодобово — тут тобі і харків’яни, й одесити, майстри з Криму, Кременчука, Дніпропетровська, Донецька, з усіх усюд — вся Україна! Художники, скульптори, ювеліри, дизайнери, архітектори — божевільня! Але було надзвичайно цікаво: знайомства, враження, розмови.
Можна з упевненістю сказати, що моє народження в новій якості відбулося саме тут. Знаєте, у японських самураїв є кодекс честі — "Бусідо", в майстерні на Костянтинівській, у спілкуванні з цими дуже різними людьми, я дізнавався, що означає бути художником, ремісником, майстром. Найбільше тоді мене цікавив саме цей аспект. Поступово навколо мене зросло ціле господарство — я сам спорудив собі кілька печей, стелажі. Час, коли я тулився у пічному відділенні за одним столиком, давно минув — тепер я вже орендував цілу кімнату. І в певний момент я зрозумів, що нераціонально — платити оренду і сплачувати рахунки за квартиру в якій я практично не бував, тож я зібрав свої речі, розпрощався з усіма і "з’їхав" до себе додому, звільнивши під майстерню одну кімнату. Де працюю і нині.
Моя дружина Юлія мала зовсім інакший шлях. Вона з дитинства мріяла бути художником. Навчалася графіці у київській філії Львівського поліграфічного інституту, паралельно працюючи в кооперативі кераміки майстра Марка Галенко. Згодом вона потрапила на Андріївський. Там ми і зустрілися на одному зі щорічних вернісажів до Дня Києва. Доля звела нас.
Володимире, а чому вас "покликала" саме кераміка? Щось цьому захопленню передувало?
Мені завжди, з дитячих років, подобалася мініатюрна скульптура, на зразок японських нецке, африканських масок або буддистських ботхисатв. Купити їх в Радянському Союзі було ніде — ринок творів мистецтва був відсутній, та в мене на те й не було коштів — жили ми дуже бідно. На останні гроші я купував у букіністичних магазинах книги з мистецтва, вони теж були в дефіциті. Я гортав сторінки до дірок.
У піонерських таборах, де я проводив кожне літо, відбуваючи по три зміни підряд, і які я ненавидів усім серцем, була у мене одна втіха — гуртки для тих, хто хотів навчитися щось робити своїми руками. Я записувався усюди: в понеділок шив м'які іграшки, у вівторок вирізав лобзиком вироби із фанери, фарбував їх гуашшю і лакував, в середу йшов в авіамодельний гурток і майстрував моделі літаків, за тим гурток малювання — і цілий день, в хорошій компанії, ми малюємо натюрморт: віник і відро з ганчіркою, в п'ятницю — театральна студія, в суботу — бібліотека, а в неділю — туга смертна, якщо не пішли на прогулянку в ліс, або ж стінгазета (але це вже за рознарядкою, а не за бажанням).
Ось так я лавірував, аби лишень не ходити цілими днями строєм і не вчити дурні речівки — вічна підготовка до якихось урочистих лінійок. Зараз це звучить дико, але тоді в 70-ті в СРСР було для всіх звичним, а нелюбов до всього цього маразму викликала підозри. Ось так відсидівши в гуртках "умілі руки" я врятувався від "щасливого" комуністичного дитинства і багато чому навчився: розумінню форми і основам крою, любові до декоративно-прикладного мистецтва і дерева, конструюванню і розумінню устрою складних механізмів та електротехніці, а найголовніше, я зрозумів, що можу все що завгодно зробити своїми руками! Згодом це стало мені в нагоді.
Коли ж я подорослішав, закінчив інститут і почав працювати інженером, мені доводилося багато часу сидіти біля обладнання і стежити за приладами, в очікуванні завершення складних хімічних процесів у науково-дослідному інституті. Ось тут я і згадав про свої навички та став потихеньку вирізати з дерева. Це були невеличкі вироби, на кшталт нецке, і я зазвичай дарував їх друзям. Але кортіло чогось більшого. Дерево складний матеріал. Його складно знайти, зберігати, сушити. Воно вимагає обладнання, верстатів, а вони створюють шум і таке інше. Аж раптом я відкрив для себе можливості кераміки, глини. Відсутність обладнання, ось що зазвичай зупиняє ентузіастів, та для мене в цьому не було проблеми, адже печі були основним обладнанням в моїй лабораторії.
Я почав, за найменшої нагоди, якщо дозволяв технічний процес, підкладати в печі для спікання свої вироби з глини. Це були маленькі фігурки людей і тварин, на зразок тих, що я різав по дереву. А ось гончарного круга у нас із колегою Танею, про яку я вже згадував, не було. Таня десь відшукала, перероблений зі старого програвача пластинок, саморобний круг. Ось так з'явилися перші крихітні пляшечки, глечики та всілякі інші гончарні вироби. Вони були розміром з наперсток — цей саморобний круг просто був неспроможний на більший розмір — потужності не вистачало. Потім, коли ми вже познайомилися з керамістами, ми показали їм ці вироби, і вони, м’яко кажучи, були в шоці! Ті дрібнички я теж роздаровував, але щось залишилося. Технології тоді я не знав. Читав книги, пробував. Щось виходило, щось — ні. Були успіхи і розчарування. Ось так все і почалося.
Фантастично! А розкажіть-но, з якими матеріалами ви зараз працюєте? І де їх знаходите? Навряд і досі копаєте в кар’єрі…
Дякую за це запитання. Незважаючи на згадану простоту, це питання є ключовим у нашій справі. Від властивостей матеріалу, з якого виготовлені наші вироби, залежить їхня якість: чи будуть вони довговічними і будуть служити своїм господарям вірою і правдою століття, чи розсиплються від першого дотику або необережності.
Якщо це посуд, то важливим є питання наскільки матеріал безпечний, чи не шкодить здоров'ю, адже ці предмети знаходяться в дуже тісному контакті з їжею і самою людиною. Все це дуже важливо! Здавалося б, що може бути простіше глини? Людство користується нею споконвіку. Та що там людство, сам Бог, створюючи Всесвіт і, власне, людину, використовував цей матеріал. (сміється) Тож це у всіх сенсах матеріал сакральний і досвід спілкування з ним — колосальний! Ну, от, привіт Тарантіно! І мені вдалося використати це слово — "колосальний"! Здавалося б, які тут можуть бути сюрпризи? Але, ви не повірите, чи не кожна моя сива волосина — це наслідок переживань з приводу властивостей матеріалу і його якості. Для розуміння розповім одну історію з життя.
Я вже не пам’ятаю, в якому це було році, звернувся до мене дуже статечний пан із проханням взяти участь в оформленні його нового ресторану. Його дизайнерське бюро розглянуло мою кандидатуру і це було дуже весело! Всі напевно пам'ятають гумористичний ролик про кастинґ на відповідальну посаду офісного працівника. Уявіть собі — в самому центрі Києва величезний скляний будинок навпроти Театру оперети, на вході охорона, величезні приміщення з дуже дорогими меблями, довгий стіл, суворі обличчя, всі погляди звернуті на мене, перехресний допит: чи розумію я складність завдання, чи усвідомлюю, як це зробити, чи вмію я, чи не підведу, які гарантії повернення передоплати в разі невдачі, і хто оплатить витрати в разі форс-мажору? А потім тремтячими руками один з директорів відлічує гроші передоплати, я підписую стоси якихось паперів і все це під іронічним поглядом господаря ресторану, який тут мовчки присутній.
Це було дуже складне і цікаве замовлення. Нам треба було виготовити дев'ять квадратних метрів панно, поцяткованих складним емалевим розписом у мавританському стилі, а це складно не лише в технічному плані, але й композиційно — там складний математичний розрахунок багатокутників, плюс рослинний орнамент — арабески. Складність цієї роботи полягала ще й у тому, що головний дизайнер — французка марокканського походження. До слова, молода і надзвичайно красива жінка, постійно перебувала в Парижі, а в Київ потрапляла час від часу. Мови не знала ні вона, ні я. Спілкувалися ми за допомогою перекладача, який не розумівся на термінології і мистецтвознавчих специфікаціях. Тобто ми пили чай, посміхалися, їли східні солодощі й абсолютно не розуміли одне одного.
Зрештою, вона передала мені з Парижа зразки драпірувань крісел і диванів майбутнього ресторану і висунула умову, щоб розмір одного елемента майбутнього панно майбутньої барної стійки був 80х50 см, адже під цей розмір будуть замовлені в Марокко, тамтешнім майстрам, золоті пластини зі складним арабським візерунком, виконаним дрібною перфорацією, які обрамлятимуть кожну деталь майбутнього панно. Ці пластини, завдяки підсвічуванню зсередини, утворювали коло світла навкруг кожного елемента панно, створюючи при цьому просто-таки казкову картину. Дизайнерка також мала прохання, щоб кожна керамічна деталь панно відрізнялася за кольором, але при цьому не втрачала спільності колориту, утворюючи своєрідну легку вібрацію кольору.
Отже, ми стали до роботи. Для того щоб обпалювати панно такого розміру, я побудував нову піч. Возити його куди-небудь на випал було неможливо — все просто розтрощили би при перевезенні. В сирому вигляді глина абсолютно неміцна, а тут ще й такий розмір — хоч би й власну вагу витримало! Наступна складність — висушити все, щоб не повело. Для прикладу, змочіть водою аркуш паперу, а потім покладіть на стіл і спробуйте висушити так, щоб лист залишився ідеально рівним! Ось так і глина — її веде, викручує, корчить! Далі малюнок-розрахунок, прорізання ліній по сухому і перший випал на утиль. Потім складне фарбування різними емалями, якому передує велика кількість пробних випалів для визначення колірної гами. Ми їх ще називаємо пробник на колір. Адже в сирому вигляді глазурі мають інший вигляд і колір.
Додам ще про лінійні та об'ємні розміри виробів. Справа в тому, що, висихаючи виріб зменшується. Потім він зменшується під час випалу і остаточний розмір стає зрозумілим тільки після останнього випалу, а випалів багато, адже ми випалювали не всі кольори одразу — це було просто неможливо, бо ж у кожного кольору — своя температура випалу. Ми випалювали в напрямку зниження: спочатку колір з найвищою температурою випалу і так до самих низькотемпературних. Тому навіть обчислити кінцевий розмір готового виробу було складним завданням, але необхідним, за умови заздалегідь домовленими чіткими розмірами.
У зв'язку зі складністю задачі ми вирішили перестрахуватися і купили готовий матеріал у фірми, що спеціалізувалася на виготовленні шамоту (спеціальної глини для скульпторів), і на той момент себе добре зарекомендувала. Почали роботу. Набрали, потім висушили панно. Вийшло 18 плит розміром 80х50 см, плюс дві запасні, про всяк випадок. Почали фарбувати, потім обпалювати. Все йшло чудово. Ми чітко вписувалися у встановлені строки, аж раптом одного разу я помітив у місці, де зберігалися вже готові вироби, якісь дивні блискітки на підлозі. Придивившись, я побачив, що це не випадкове сміття або пил, а частинки нашого емалевою розпису, які вирвало зсередини панно і наша робота постала мені у вигляді ніби її розстріляли з автомата, вся поцяткована дірками дутиків!
Жахливо! Але чому так сталося?
Розумієте, глина — матеріал, який утворився на Землі мільйони років тому з осадових порід. Вони осідали на дно стародавніх океанів у прачаси, тому в ній багато вапняних домішків, що являють собою залишки стародавніх молюсків. А вапно може виявитися досить підступним в процесі випалу, бо під дією високих температур зазнає ряд змін, пов'язаних із перекристалізацією і зміною гранецентрованої кристалічної решітки в об'ємноцентровану і навпаки. Це пов'язане зі зміною об’єму і розтягнуте у часі — по суті, це нескінченний процес, співвідносний із молекулярно-атомарними силами. Все це призводить до того, що частинка вапна при потраплянні всередину обпаленої кераміки виявляється замкнутою в об’ємі, що зменшився в результаті випалу глини. Відбувається мікровибух, і ми маємо, так званий, "дутик" — у всій його непривабливій красі.
Тільки уявіть собі мій жах! Половина роботи завершена, половина готова в матеріалі та фарбується. Термін замовлення стікає! Нічого вже змінити неможливо! Аж тут вибухнула Перська криза. Хуссейн напав на Кувейт. Почалась війна. Через загрозу терористичних атак і можливих провокацій транспорт, що прямував з Марокко з вантажем, замовленим для ресторану, затримався на невизначений час в порту. Мені подзвонили з вибаченнями з адміністрації ресторану і попросили не везти панно, а потримати його в майстерні до прибуття вантажу з Марокко. Я помчав на виробництво, де ми купили шамот, привів директора в майстерню і наочно показав, як він мене підвів. Він, до його честі, погодився терміново замінити партію глини за свій рахунок. І ми переробили все як слід. Прийшов вантаж. Ми змонтували панно на барну стійку, зробили посуд для ресторану. Дизайнерка була у захваті. По Києву розвісили білборди. Щасливий фінал. Але могло статися інакше, тож питання про матеріал — одне з ключових!
Уже багато років ми купуємо і глину (червону і білу), і шамот в Слов'янську, що в Донецькій області. Там прекрасне українсько-американське виробництво і проблем, подібних до вищезгаданого випадку, не виникає. Щоправда, довелося понервувати в 14-му році, коли російські терористи захопили місто. Було прикро до сліз! Але, слава Богу, їх звідти швидко вибили. Тож глина у нас хороша, із найвищими стандартами якості та має всі необхідні сертифікати. Глазурі ми купуємо і використовуємо для посуду тільки харчові, без вмісту свинцю і тільки провідних світових виробників, зазвичай, це Німеччина.
Ніколи б не подумала, що прозаїчне питання про матеріал може розгорнутися в захопливу історію. Але давайте про піднесене. Звідки беруться ідеї для створення виробів? Що вас надихає?
Для мене це складне, комплексне питання. Бачте, тут все дуже індивідуально. Взагалі я маю кілька джерел натхнення: по-перше, це враження, своєрідна рефлексія на все що оточує — тут і текстильні відчуття фактур, наприклад кори дерева або річкової гальки; тут і гармонія кольору та форм осіннього листя або метеликів — абсолютно все! Музика, поезія, архітектура, гра світла і тіні, плями на іржавому аркуші металу або лишайники на гілках старого дерева, роса на траві, іній на паркані. Перераховувати можна нескінченно, адже світ такий прекрасний!
Ще одним джерелом натхнення є — "надивленість", свого роду ерудиція, коли ти звертаєшся до витоків — до робіт давніх майстрів. Це і фрески, і скульптури, і кераміка, і прикраси ювелірів — майстрів Стародавніх Індії, Китаю, Японії, Африки, Греції, Риму, доколумбової Америки (культури Інків, Ацтеків, Моче, Майя тощо) Одним з моїх найулюбленіших є період Середньовіччя. Люблю мистецтво кельтів і північних народів. Вишивка, посуд, різьблення по дереву, іконопис, кування, гобелени, ткацтво. Мені подобається все. Все мене надихає!
Ви обмежуєтеся власними задумами чи також виготовляєте вироби на замовлення?
Власне, найнесподіваніший і складний варіант — це замовлення. Чужа душа, як кажуть, — темний ліс. Зрозуміти що саме хоче від тебе замовник буває непросто, а проте завдяки їм (замовникам) доводиться залишати знайомі стежки, й відправлятися у незвідані краї шукати невідомо що! Інколи це болісно. Немов вивернутися навиворіт. І в творчому, і в технологічному плані. Адже ми часто беремося за дуже складні завдання. Це і каміни (оздоблення), і оформлення інтер’єрів ресторанів (в Києві: "Конкорд", "Марокана", "Пантагрюель", "Мікадо", "Мамбо", мережа ресторанів швидкого харчування "Пузата Хата" та ін. У Москві — "Гетьман"), приватних будинків і садиб (тут і паркова скульптура, і фонтани, і світильники, і декоративні вази, пляшки, тарілки, кашпо, панно, сервізи, траплялося робити кальяни і таджини).
Доводиться вирішувати складні технічні завдання, працюючи в тісній співпраці з дизайнерами та архітекторами. Загалом будь-яке замовлення — складна річ, навіть якщо це чашка або сервіз на певну тему. Люди звертаються до нас непрості. Як правило, це успішні у своїй галузі персони, що прагнуть мати абсолютно унікальні, особливі речі. Деякі чітко, аж до найдрібніших деталей, уявляють собі чого хочуть, інші взагалі не мають про це ані найменшого уявлення. Це завжди несподівано, завжди важко, проте дуже цікаво!
Завдяки професії я спілкувався з надзвичайними людьми — це і політики, і дипломати, і редактори газет, журналів, власне, журналісти, музиканти, художники, кухарі бізнесмени і колекціонери, представники різних країн і національностей. Траплялися люди, про яких у мене складалося враження, що їм не потрібна моя кераміка, а що їм просто не вистачає в житті любові або спілкування. Були і рідкісні зануди, яких просто хотілося задушити. Та загалом, люди до нас приходять виняткові, й мені іноді здається, що наші роботи — це заклик, і на нього відгукуються лише люди певної душевної чутливості. І як же втішно бачити наскільки вони — прекрасні!
Чи берете ви участь у виставках або інших мистецьких заходах?
За ці роки ми побували на різних ярмарках і заходах, де виставляли наші роботи, у нас було кілька персональних виставок в Києві (в галереї "Триптих", "Гончарі", "Срібні Дзвони" та ін.) Спілкування з найрізноманітнішими людьми дуже наснажує мене. Це ще одне джерело натхнення! Я завжди знаю, що десь є той, для кого я зараз творю. Навіть якщо я працюю просто для себе. А наша зустріч — це лише питання часу.
Цікава думка. А розкажіть-но, як проходить ваш звичайний робочий день, чи є усталений графік у кераміста?
У нас не існує якогось розкладу чи графіка. Це важко пояснити для того, хто ніколи не був фрілансером або не працював на себе. У нас немає керівників. Є тільки зобов'язання перед самим собою і перед роботою, яка розпочата в даний момент. Звичайно, якщо це замовлення, то виникають ще зобов'язання перед замовником.
Робота з глиною вимагає певної дисципліни: її не можна ні прискорити, ні відкласти. Глина не прощає недбальство. З випалом потрібно бути гранично уважним — не дотримав — брак, перепалив — брак, дуже перепалив — зіпсував піч! Іноді це питання п'яти хвилин. Гончарні вироби вимагають регулярності: якщо створив виріб, потрібно вчасно його обробити. Це і проточити денце, і приклеїти носик або ручку. Процес немов веде тебе. Перериватися чи зупинитися тут не можна аж до завершення. Краще вже не починати.
А є ще така річ, як роздуми. Справа в тому, що бути художником — це не те, що відпрацював зміну або свої години, і пішов додому, це нескінченний процес, що не зупиняється ні вдень, ні вночі. Ні на роботі, ні вдома. Художник — він, в першу чергу, мислитель, він працює головою, а вже потім руками. Він своєрідний деміург. Цього не вимкнеш як світло в кімнаті, не залишиш на роботі. Це завжди з тобою. А якщо замовлення серйозне, то вплив цієї "священної хвороби" лишень посилюється, і захоплює у коло невтомного пильнування навіть замовників.
Наскільки важливе у вашій роботі оточення? Чи є якісь особливості у створенні відповідного настрою?
Знаєте, з досвідом, а можливо, з віком, я все менше і менше потребую якихось специфічних умов. Все менше мені потрібно інструментів. Необхідний порядок на робочому столі. Тиша, або радше, спокій. Працювати я завжди починаю з прибирання. Це зароджує певний настрій. Кожна річ повинна знати своє місце! У роботі це дуже допомагає. Тоді не думаєш, не витрачаєш час на пошуки — все завжди під рукою. Коли на столі або на турнетці робота, відволікатися на пошуки не можна: один необережний рух — і все безнадійно зіпсоване, адже глина в сирому вигляді м'яка як масло, вона пливе, не тримає форму. Її треба весь час підтримувати.
Коли фарбуєш виріб — важливе світло. Відіграє також важливу роль, наскільки зручно ти сидиш, чи правильна постава. Фарбування іноді займає години і тримати предмет буває дуже важко, руки німіють, все тіло затікає, а торкатися до вже пофарбованих чи глазурованих фрагментів не можна — фарба обсиплеться або змаститься. Часом і дихати боїшся. Раніше я слухав музику під час роботи. У мене була величезна фонотека. Я в цій справі всеїдний і слухав усе починаючи з класики, року, джазу та бардів аж до народної музики, на кшталт "Тріо Мареничі" або Ніни Матвієнко.
Втім, музика це взагалі окрема тема. Занадто багато, про що хочеться сказати, стількох згадати, тому краще я промовчу. Проте саме музиці я багато чим зобов'язаний. Я не про творчість навіть. Ні. Це більше, ніж комфорт під час роботи. Це благодатний напій, що зрощує душу. Середовище, що формує особистість. Проте зараз музики я практично не слухаю. Ні, я її не розлюбив. Просто шкода часу. Наразі, під час роботи, а це практично весь мій час, я слухаю, тільки не смійтеся, уроки англійської. Накупив собі купу самовчителів і вчу з ранку до ночі. На музику просто немає часу. Я все життя мріяв вивчити англійську, та весь час відкладав. Думав все потім, потім. Але одного разу зрозумів, якщо не зараз, то вже ніколи. Склав усі диски з музикою в коробки, відвіз усе на дачу і засів за словники і самовчителі. Ця епопея з англійською триває вже декілька років.
Якщо ж говорити про натхнення і про те чи потрібно мені щось особливе для натхнення, то відповідь — ні. Не потрібно. Коли я починаю роботу, сама робота стає тим, що мене надихає, а якщо я бачу в ній якусь ваду — буду її виправляти, аж поки не відчую: "все — робота виконана"! Доки цього не побачу, буду мучити і себе і її (роботу). І час або кількість випалів не мають для мене ніякого значення.
Володимире, розкажіть, де можна придбати ваші вироби?
У нас є кілька традиційних місць продажу — це ярмарки в Києві на Андріївському узвозі, які влаштовують кілька разів на рік, а також галереї. Втім, доведена до жалюгідного стану недбайливими, злодійкуватими і неосвіченими політиками й чиновниками, економіка нашої країни, а ще війна, розв'язана Росією на Півдні та на Сході, в сукупності призводять до того, що традиційні методи і місця вже не працюють. Хто під час кризи і війни буде витрачати останні гроші на "непотрібні" твори мистецтва? Звичайні люди — їм би вижити, а заможні, які стали ще багатшими, за рахунок інших та війни (на якій вони наживаються, користуючись нагодою, як мародери) хочуть скупити все за безцінь. Становище незавидне.
Та в цьому є і позитивні моменти: життя змушує освоювати нові ринки, шукати нові можливості. Ми освоюємо інтернет. Я повсякчас демонструю вироби нашої майстерні на своїй сторінці у Facebook. Ми намагаємося виставляти наші роботи на ресурсах для майстрів хендмейду, зокрема Etsy. Сподіваємося, що весь інший світ живе в іншій парадигмі, і є ще люди, яким цікаво те, що ми робимо. Ось так і живемо, розіславши листи у Всесвіт, чекаємо відповіді і продовжуємо працювати.
Щодо Всесвіту. Чи маєте ви замовників за кордоном?
Так, ми маємо досвід роботи з замовниками з-за кордону. Як я вже згадував раніше, ми оформляли ресторан "Гетьман" на Старому Арбаті в Москві. Дистанційно. Нам надсилали завдання, креслення і розміри й ми по ним виконали герби різних областей України 18-19 століття, придумали і зробили герб ресторану, вивіску, світильники, керамічні панно у вигляді картин в багетах на козацьку тему, великі глеки на вході, номерки вішаків у гардеробі та багато іншого. Ресторан "Гетьман" еклектично поєднує стилі кантрі та українського бароко. Всі герби, картини-панно, вивіска були виконані монохромно в техніці барельєфу по червоній, жовтій, рожевій і сірій глині із затиркою фактур оксидами металів.
Працюючи над цим замовленням, я познайомився зі співробітниками Українського музею декоративно-прикладного мистецтва, що знаходиться на території Печерської Лаври. Був допущений до фондів. Тримав у руках предмети того періоду: козацькі керамічні трубки, порохівниці, різне начиння і предмети одягу.
Таким же чином ми оформляли будинки у Будапешті та Лондоні. Для приватного будинку в Будапешті ми зробили кілька паркових скульптур і фасадних панно у давньоруському стилі, а для будинку в Лондоні — декор сходів, оздоблених керамічною плиткою. Тут ми виконали підсходинки із підглазурним розписом в стилі модерн. Наші роботи є також в Австралії, Франції, Німеччині, Бельгії, Голландії, США, Мексиці, Японії, Китаї, Кореї — по всьому світу. Колись я намагався відзначати цятками на мапі місця, де поселилися наші роботи, але давно це облишив.
Чимало ваших виробів являють собою справжні витвори мистецтва, на створення яких ви витрачаєте багато годин кропіткої праці. Чи не шкода з ними потім розлучатися?
Звичайно бувають такі роботи. За якимось збігом обставин або якимось дивом, а таке з нами, керамістами, трапляється, адже в те, що ми робимо, втручається Вогонь — наш особистий Керамічний Бог, тож не все в нашій роботі підвладне контролю, іноді виходить щось надзвичайне! Бувають випадки рідкісної удачі. З такими роботами дійсно не хочеться розлучатися. Вони назавжди залишаються з нами, стаючи недоторканним виставковим фондом — вони не продаються. Я ставлюся до цього простіше, безтурботніше. Готові роботи мене пригнічують, тож я розлучаюся з ними легко, просто продаю дорожче. А от Юля в цьому питання — кремінь! Вона як сталь. І якщо вона вирішила залишити роботу у себе, переконати її неможливо.
Якщо не секрет, розкажіть, які етапи виготовлення окремого виробу, скільки триває сам процес?
У нас є кілька основних технік, якими ми користуємося в процесі виготовлення виробів. Перш за все, це гончарний круг і точіння на ньому. Про цю технологію, більш-менш відомо всім, тому я не буду зупинятися на ній занадто докладно. Скажу лише, що цією технікою досконало я не володію і гончарить у нас в основному Юля. Я можу виконати на гончарному крузі якісь прості речі — чайник, чашку, вазу або таріль, але віддаю перевагу іншій техніці, про яку розповім докладніше. Це робота з пластом.
Суть цієї техніки в тому, що на столі я мов тісто, розкочую тонкий пласт глини, а потім починаю його кроїти як тканину і клеїти зі шматочків, поступово від низу вгору, фрагменти майбутнього виробу. Він з'являється не одразу. Контур або обсяг майбутньої роботи, всередині порожній, як яйце. І складність цієї техніки полягає в тому, щоб весь час під час роботи чітко собі уявляти майбутній виріб, але в перевернутому стані. Хто в інституті вивчав накреслювальну геометрію, той зрозуміє про що мова. Тут важливе уміння уявляти собі поєднання різних об’ємних фігур, наприклад, перетин шестигранної піраміди та усіченого паралелепіпеда під кутом 132 градуси до горизонту, тільки догори дригом.
Коли глина приймає стан, так званої, шкірястої вологості, себто предмет достатньо підсох, щоб не осідати під власною вагою, але ще досить пластичний, щоб його змінювати, можна рухатися далі і, за необхідності, витискати форму зсередини або доклеювати необхідне, допрацьовуючи і оздоблюючи його дрібницями. Тут і прорізування отворів, і дрібний рельєф або фактури, і закладка для майбутньої фурнітури спеціальних технічних пристосувань, якщо в цьому є необхідність. Потім предмет відправляється на сушку.
Сушка — дуже відповідальний процес. Якщо виріб погано висушився, то в процесі випалу він може вибухнути в печі. Все через пари води, що нагнітаються у замкненому об’ємі виробу. Не слід забувати про лінійну та об’ємну деформацію, що призводить до розтріскування, появи тріщин, спотворення початкової форми.
Такі викривлення можуть бути досить значними, аж до декількох сантиметрів і їхня непрогнозованість збільшується із розміром виробу. На жаль, ця залежність не лінійна. Тож питання правильної сушки дуже важливе і відноситься до таємниць технології. Тут у кожного майстра свої секрети і говорять вони про них неохоче. Промовчу про них і я.
Далі надходить черга обробки по-сухому. Це відповідальний і небезпечний момент, бо виріб у цьому стані дуже крихкий. Головний девіз цього процесу — не нашкодити, або — "краще — ворог хорошого"! Безліч виробів було знищено на цьому етапі. За тим настає черга фарбування сирої поверхні. Слід зазначити, що в нашій роботі ми користуємося різними видами керамічного розпису. Серед них ангобний (розпис сирого виробу кольоровими глинами), під- і надглазурний розпис (цей вид розпису наноситися на виріб після випалу), розпис кольоровою глазур’ю і емалями. Також ми використовуємо у своїй роботі оксиди різних металів, зазвичай, міді, але іноді це залізо, срібло, золото. Та що там казати — майже всю таблицю Менделєєва!
Існують і певні маленькі таємниці, зазвичай їх називають авторською технікою. До них приходиш із досвідом, отримуєш це знання іноді випадково, шляхом помилок і невдач, а іноді свідомо, збагнувши певні закономірності процесу і властивості матеріалів. Після першого випалу на утиль, слідує другий і так далі, аж поки виріб не набуває закінченого вигляду. Якщо говорити про терміни виготовлення найпростішого з наших виробів, то одне горнятко з розписом Юля робить протягом двох тижнів за умови, що все вийшло одразу і немає необхідності переробляти. Мої, або Юлині, складніші вироби створюються протягом місяця чи більше. А останнє велике замовлення ми робили десять років, почавши його в серпні 2005-го року і закінчивши у вересні 2015-го.
Десять років? Це просто неймовірно! Відверто кажучи, я в абсолютному захваті від того, що ви розповідаєте і як ви це розповідаєте. Впевнена, що ви, Володимире, як гуру гончарних див ще й маєте власну філософію. Чи могли б ви окреслити свій світогляд?
"Всі ми родом з дитинства" — говорив Екзюпері. Моя філософія являє собою мозаїку розмаїтих фрагментів, зібраних мною, протягом життя з різних і, часом суперечливих, джерел. Замислюватися про сенс буття я почав давно, ще не розуміючи, що зі мною відбувається. Якась спрага, голод, внутрішня незадоволеність всередині мене, робили мене сприйнятливим до певних впливів. При цьому виникало і жорстке відторгнення певних речей.
Так рубаї Омара Хаяма: "Я б краще вороном копався у ріллі, ніж у негідника живився при столі. Сухим окрайчиком задовольнятись краще, ніж губи мазати в чужому киселі…" визначала моє життя. Сенека промовляв до мене, що "боги ведуть того, хто хоче і тягнуть того, хто не хоче", а Книга Екклезіястова: "Слова з уст премудрого милість, а губи безумного нищать його". Бусідо закликало: "Прагни власної смерті", а Арсеній Тарковський: "На світі немає смерті. Безсмертні всі!". Ісса, син рибалки казав: "Тишком, тишком повзи мов равлик схилом Фудзі. Вгору — до самих висот!"
Життя навчило мене довіряти своїй інтуїції і тим кого любиш, а вислови на кшталт: "Слово — закон! Сказав — зробив!" вели і ведуть мене й сьогодні. Гуманісти та екзистенціалісти, поети і художники, християнство й буддизм — все це дивовижним чином переплелося в моїй голові та стало… мною. Оккуджава та Іскандер, Гессе й Річард Бах, Бродський та Пастернак, Ахматова і Мандельштам — всі вони ведуть мене.
Знаєте, ми живемо у дуже цікавий час. Час тектонічних зламів епох. Світ стрімко змінюється, змушуючи змінюватися і нас. Останньою найпотужнішою подією, що вплинула на мою філософію і ставлення до життя, своєрідним катарсисом, став Майдан. Стояння всю осінь і зиму на Майдані. Вдень я був там, а вночі працював, адже жити якось треба і ніхто не відміняв моїх зобов'язань перед замовником, який знав про все і сміявсь: "Усе Майданиш!", а сам потайки передавав гроші на… Майдан. В ту зиму на Грушевського я раптом усвідомив, що немає нічого дорожчого за Свободу, Гідність, можливості вільного Вибору і Совісті. Все своє життя я жив з оцим, але усвідомив це остаточно тільки тут. І я щасливий, що поруч був мій народ, моя країна, про які, якщо чесно, я був невисокої думки. Я такий радий, тому що люди прийшли. Прийшов весь Світ. Завше будучи по суті своїй інтровертом, який ненавидить і з дитинства уникає натовпів, я раптом відчув свою причетність і спорідненість з усіма. Стільки красивих, натхненних облич як на Майдані, я не бачив за все своє життя. Тут ствердився мій світогляд.
Загалом же, мою філософію буття і життєву позицію можна окреслити японським словом "Гамбару", що в перекладі означає "триматися за щось із завзятістю".
Дякую, Володимире! Фінальне питання: які у вас плани на майбутнє?
Я вже згадував, хочу вивчити англійську. Давно мріяв почитати Діккенса і Хемінґвея в оригіналі. Років десять тому в селі під Києвом ми з Юлею купили незакінчений будинок. Дуже хотілося б його добудувати, довести до пуття. Побачити результати наших зусиль в саду і винограднику, які ми заклали в чистому полі обіч будинку. Це не просто сад. Ми намагалися втілити тут наше уявлення про садовий дизайн і наш сад чимось схожий на парк. Тут багато хвойних і декоративних рослин, величезна кількість квітів. Ця заміська оселя стала осередком наших плекань, за найменшої нагоди ми поспішаємо туди. Іноді, щойно я прокидаюся вранці, то не можу згадати де я — в Києві чи в селі.
Кортить якось відкласти всі справи і засісти за книгу про нас і про кераміку. Згадати всіх, з ким довелося поспілкуватися — всіх наших братів по цеху — художників-гончарів, що стали історією Андріївського. У нас накопичився величезний архів фотографій робіт. Є що згадати. Так само хочеться втілити певні творчі задуми. Є ідеї виставок. Думка про них давно не дає спокою, стукає, всіляко нагадує про себе і проходить рефреном крізь всі мої щоденні справи і міркування. Давно вже дібрані слова, концепції і назви робіт. Задумані графіка і слогани…
А ще, чекаю пропозицій, нових замовлень, адже у нас накопичений величезний досвід і вміння — хотілося б їх застосувати. Раніше кортіло мандрувати. Зараз менше. Так мало часу — шкода розсіюватися.
http://www.uamodna.com/articles/
ВАСИЛЬ КАСІЯН.
Успішну людину нинішньої та радянської доби нагадує малюнок Василя Касіяна "Дерево" (кольорові олівці, Рим, 1964): сухий стовбур із покрученим віттям, яке росте донизу!
uahistory.com
Не тягнутися до Сонця, а рости донизу – норма існування рабів на окупованій землі (футбол і пиво); бути дебільнішим за дебіла-начальника…
1 січня 1896 р у с. Микулинці, Івано-Франківщина, народився художник Василь Касіян. Прізвище з суфіксом "ян" свідчить, що Василь – нащадок втікачів із Вірменії. "Предки, може, були вірменами, а ми – українці і гордість за свою націю виростала разом з нами змалку," – говорив В.Касіян. У дерев’яній вірменській церкві, критій соломою, правив службу дід Василь. Батько Касіяна – Ілаш – очолював сільську "Просвіту", товариство "Січ".
uahistory.com
Малювати Василько любив з дитинства – вугликам по стінах, по свіжо вимащеній глиною землі, по запітнілих вікнах. Василь згадував: "Хлопчиком я ходив із мамою та сестрою жати на чуже поле за сніп. Тоді багато галичан емігрувало за кордон. Виїхав до Канади мій брат Іван. Під час мого навчання у Празі допоміг мені значною сумою грошей".
Батьки віддали Василя в науку до цісарської реальної школи. У 1915 р. 19-річного юнака забрали до австрійського війська на Першу світову війну. Василь три роки воював, був поранений. У Польщі закінчив офіцерську школу, отримав звання молодшого лейтенанта. У 1918 р. потрапив до полону в Кассіно (Італія), де майже три тисячі полонених українців "гнітили голод, апатія, знесилення дизентерією". "У таборі я енергійно взявся за малювання з натури. Щоденні студії при сонячному освітленні змінювалися вечірніми при електричній лампі. Вони відкрили красу кольорових контрастів, гармонію темних і холодних тонів. Відчути диво барв допомагали досвідчені художники з полонених. Дехто з них був прихильником імпресіоністичної манери і дотримувався такого ж погляду на живопис. Теми моїх малюнків підказувало табірне життя: холод і голод у бараках, враження від виходів у місто та в монастир, гора Каїра в різні пори року, руїни Рокка-Янула".
У таборі Касіян зробив свої перші ілюстрації до "Гайдамаків" Т. Шевченка.
Потім завдяки допомозі брата став студентом Празької академії мистецтв, учнем чеського художника Макса Швабінського, а також вільним (або надзвичайним) слухачем на філософському факультеті чеського Карлового університету у Празі. Виставляв свої графічні твори.
uahistory.com
Студент академії відгукнувся на голод 1921-1922 рр. в Україні: плакат "Допоможіть голодуючим!" та рисунок "Пієта" виставив біля парку "Стромовка", щоб зібрати гроші для голодуючих.
Опрацьовував тему жебрацтва: "Бездомні безробітні" (1925 p.), "Відпочинок робітників" (1926 р.)
Талановитий українець став дійсним членом Спілки чеських образотворчих академіків. Обіймав добре оплачувану посаду викладача. Мав гарну квартиру в центрі Праги, провадив світський спосіб життя, елегантно вдягався.
У Празі Василь Касіян познайомився з Миколою Морозом, який працював у радянському торгпредстві. Цей комуніст, резидент-енкаведист розповідав Касіянові про райське життя в СРСР. "Мені запропонували прийняти громадянство Радянського Союзу. У грудні 1923 року я заповнив анкету, мені згодом вручили паспорт і далі я навчався як громадянин СРСР". Щоби бути межі своїх, Василь написав листа-заяву ректорові Київського художнього інституту І. Вроні про своє працевлаштування. 1926 року одержав від нього відповідь, що конкурсна комісія затвердила Касіяна викладачем поліграфічного відділення. У 1927 р. брати зустрілися востаннє: Іван повернувся до Канади, Василь обрав Совєтську Україну. Тоді було йому 31 рік, талановитий європеєць, графік світового рівня добровільно пішов у рабство.
Спочатку Василь тішився: "Газети і журнали повідомляли про мій приїзд із Праги, друкували портрет, писали про мене і про мої твори празького періоду". Потім почав сміятися з дебілізму: "Коли на 1 травня я прийшов до інституту в світлому костюмі, білих рукавичках і лакованих черевиках, та ще й зі світлим макінтошем, перекинутим через руку, то мене як буржуя сховали в натовпі, щоб не вирізнявся й не ганьбив колективу…" А далі стало не до сміху…
У художньому інституті були збори професури, на які прийшов В. Касіян: "Врона ходив по кімнаті вперед і назад, ми сиділи за партами, як учні, – згадував він. – То що ж, дорогі товариші! Ви що, бунтувати задумали? Ви проти кого йдете зі своєю заявою наркому Скрипникові – проти партії? Не вийде! Виявилося, що група професорів, а з ними й художники поза інститутом, такі, як Красицький, Селезньов, а головне – академік Всеукраїнської Академії наук Сергій Єфремов, підписавшись під скаргою "Українські громадські діячі", звернулися до наркома освіти М. Скрипника з протестом проти засилля в інституті запрошених з Москви художників-формалістів, які запровадили в інституті вивчення формально-технічних дисциплін, ігноруючи, а то й заперечуючи національні традиції і не допускаючи до викладання українських митців, таких, як Красицький – учень Рєпіна, та ін. Громадські діячі вимагали усунути ректора й докорінно перебудувати навчання". Виступ цей оцінили як вияв українського буржуазного націоналізму, а вчинок академіка С. Єфремова, колишнього члена Центральної Ради, оголосили петлюрівщиною!
Молодий професор бажав побільше дізнатися про життя українців у СРСР. Він здійснив у 1928р. творчу поїздку до Донбасу (м. Єнакієве); 1929 р. друге творче відрядження на шахти і металургійні заводи Донбасу; 1930 р. брав участь у будівництві Харківського тракторного заводу. В. Касіян створює роботи-паровози: "Герой Перекопу", "Артем", "Дніпрельстан".
З літа 1930 р. Касіян від’їхав до Харкова, де жив до 1941 року. Працював над організацією Українського поліграфічного інституту в Харкові, Василь Ількович Касіян викладав у інституті, створив потужну графічну школу. Його учні – В. Авраменко, О. Данченко, О. Івахненко, Р. Ліпатов, В. Лопата, І. Малахов, О. Мікловда, В. Чебаник.
В. Чебаник згадує про свого вчителя: "Кипуча енергія, енциклопедичні інтереси, знання мов, музикальність, талант оповідача, екзотичні сторінки біографії".
"Мене цікавило все, що відбувалося в Україні, я хотів більше дізнатися про революцію і почав переглядати документи того часу. Я був глибоко вражений фотографіями страшних звірств, учинених на українській землі. Чи міг я тоді думати, що голод знову повториться в Україні й мені доведеться тяжко пережити його, бачити на власні очі лихоліття, яке впало на рідний народ. Таке не забувається, і я на виставці в 1936 році, після голодомору 1932-1933 років, насмілився експонувати свій дереворит "Голод", за що мало не поплатився життям".
Василь Касіян уцілів. Але якою ціною! Художник жив у квартирі, яка виходила вікнами на Управління МВС УРСР. "У під’їзді будинку, де я жив на п’ятому поверсі, кожної ночі когось забирали". У квартирі був "чорний хід для прислуги" обабіч "парадного", а біля тих дверей у кухні містилася шафка, де завжди був вузлик з одягом, сухарями – на випадок чого… Він перебрався до майстерні, завжди мав з собою торбину. Отак здорове талановите єство дерева відчуло, що гілля має тягнутися долу.
Щоб вижити, треба було всіляко демонструвати свою прихильність до влади: "Ми, художники і письменники, намагалися врятуватися серед того терору (1937 рік), проявляли час від часу лояльність до системи та її вождів". Втім, у 1937 р. його звільнили з роботи як "ворога народу". Восени 1940 р. Василь Касіян мав зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким з приводу його 75-річчя. Упродовж воєнних років Касіян прожив у Самарканді, створював у евакуйованому Поліграфічному інституті плакати воєнної та патріотичної тематики. Від 1944 р. художник знову в Києві на Володимирівській. У 1947 році став дійсним членом Академії мистецтв СРСР.
esu.com.ua
40 років життя Касіян віддав Шевченкіані, проілюстрував шість видань "Кобзаря". Василю Касіяну першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком.
Було ще в житті Касіяна таке диво, як розписи на бетонній огорожі Феофанівської лікарні, де він час від часу перебував.
Якось Максим Рильський написав присвяченого Василю Ільковичу вірша, де є такі рядки:
Служи народу, Касіяне,
Йому бо тільки й варт служить.
Він це розумів, але не завжди міг це робити…
http://www.uamodna.com/articles/vasylj-kasiyan/
АНГЕЛ З ТРОЯНДОЮ.
Народився Михайло Щепкін 6 (17) листопада 1788 у с. Красному Курської губернії у сім’ї українця-кріпака, але поміщик-росіянин Г.С.Волькенштейн прізвища своїм людям давав російські. Семен Григорович, батько Михася, був людиною розумною, письменною, тому пан призначив його управителем маєтку. Мати, Марія Тимофіївна, рідко виходила з дому, займалася малими. Перші діти в родині померли немовлятами, тому батьки майже не дихали на сина: він і сестра Олександра вижили.
З 4-річного віку дитинство Михайла Щепкіна минало на хуторі Проходи нинішнього Краснопільського району Сумської області. Їхня біленька хатинка стояла на горі серед вишняку. Тут родина Щепкіних жила близько 30-ти років. Сюди частенько приходив пограти віртуоз-скрипаль, тут вишивала та співала мати Михася. Коли йому було 5 років, батько віддав сина до школи, де навчав грамоти учитель Микита Михайлович – ключник хлібного складу в Проходах. За рік хлопець вивчив азбуку, часослов, псалтир.
У світ шестирічного Михася міцно увійшло слово "театр". Коли хлопчик їхав на навчання до міста Бєлгорода, разом із батьками вони зупинилися в селі Красне. Там вони побували на виставі домашнього спектаклю у графа Волькенштейна.
Освіту Щепкін здобув у повітовому училищі в Суджі, там Михайло вперше взяв участь у комедії О. П. Сумарокова "Вздорщица" і одразу же став "зіркою". Згодом його перевели на навчання до Курського губернського училища. Там він познайомився з поетом, автором "Душеньки" Іполітом Богдановичем, який запропонував Михайлові користуватися його бібліотекою. Михайло почав відвідувати міський театр братів Барсових і запалився мрією стати актором. Учнем Курського губернського училища Михайло проводив канікули у своїх рідних у Проходах. Під час літніх канікул хлопець виступав на сцені домашнього театру графа Волькенштейна.
Згодом 15-річний випускник повернувся до резиденції пана: був секретарем, офіціантом, малював для пані візерунки. Оскільки Михайло був душею всіх домашніх вистав, граф дозволяв кріпаку користуватися бібліотекою.
Нарешті 16-річний Михайло дебютував на сцені у трупі братів Барсових, правда, тут головну роль зіграв алкоголь. Який? Сталося так, що в театрі Барсових зривався бенефіс акторки Ликової з вини актора Ареп’єва, який мав грати роль почтаря Андрія. Ареп’єв не міг вийти з трактиру, бо пропив свій одяг, лишився в самій сорочці. Терміново потрібні були гроші: заплатити борг шинкареві та купити (викупити) одяг акторові. Звернулися до Щепкіна: він за три години вивчив роль, зіграв – і заридав від щастя. Щепкін виявився талановитим актором. Звісно, далеко не всі ролі та вистави були до душі, але професія подобалася, надавала бажання жити.
На Різдво разом із сестрою Олександрою гостювали у родичів: у Тур’ю; у рідної тітки Марії Григорівни Уколової, у місті Миропіллі. Одного разу вони поїхали до княгині Марфи Федорівни Салагової (Полозової) біля Краснопілля. Там жила Олена, подруга Олександри. Панночка у білій сукні з блакитним поясом, із трояндою у волоссі полонила душу Михайла. Ангел з трояндою йому посміхнувся. Тим янголом була юна турчаночка Оленка.
Під час Турецької війни у фортеці Анапа російські солдати серед мертвих тіл знайшли дівчинку років двох і захопили її з собою. Гарненька лялечка сподобалася князю Дмитру Орбеліані й він узяв її собі. Охрестив дитя, дав їй своє ім’я по батькові, от і вийшло: Олена Дмитрівна Дмитрієва. Жвава непосидюча хрещениця князя мандрувала разом із його родиною: Анапа-Моздок-Польща. Коли ж турчаночка набридла дружині Орбеліані, екзотичну іграшку взяв собі полковник Сумського гусарського полку, князь Салагов. Дівчинка-вихованка виконувала всю роботу по дому, прекрасно шила, вишивала золотом та сріблом.
Світлоокий, жвавий, веселий Михайло та чорнява палка Олена одразу закохалися. Та невдовзі Салагови віддали Олену в родину генерала-майора гвардійської дивізії і командира лейб-гвардії уланського полку А. С. Чаликова. Михайло Щепкін розшукав кохану: за два роки вони бачилися тільки чотири рази, розмовляли найчастіше очима. Ніколи волелюбна дівчина не думала, що зможе піти в рабство, стати товаром для пана, але пішла. У 1812 році Олена Дмитрієва стала дружиною провінційного кріпосного актора Михайла Щепкіна. Війна, гастролі, переїзди, а вона поряд із коханим чоловіком.
З 1816 р., поміщик дозволив Щепкіну працювати у Харківському вільному театрі Штейна та Калиновського, директором якого бувГригорій Квітка-Основ'яненко. У трагедіях і драмах Михайлові діставалися ролі принців, графів. Квітка-Основ'яненко придивлявся до гри Михайла Семеновича і за лаштунками сказав те, що вирішило долю майбутнього коміка:
– Гей, брате Щепкін! Грай у комедіях: із твоїх фіжм проглядають мольєрівські Жокриси!
А 1817 р. в Проходах у Щепкіних знайшовся син Дмитро. Він гойдався під звуки колискової в дідовій колисці, підвішеній до сволока. У 1818 р. батьки Щепкіна переїхали до Полтави; Олена Дмитрівна відповідала за добробут родини, регулярно народжувала кришенят (шестеро!).
У 1818-21 рр. Щепкін був актором Полтавського театру під керівництвом І.Котляревського і отримував найвищу платню – 1500 руб. за рік (у Барсових мав 350 руб.) У 1819 тут вперше були поставлені "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Тоді для М. Щепкіна автор створив образи виборного Макогоненка та Михайла Чупруна. Кажуть, гра Щепкіна була неперевершеною, одного Соленика можна було порівняти з М.С.
У 1821 році Григорій Квітка-Основ`яненко, Іван Котляревський, нащадок гетьмана Апостола – М.Муравйов-Апостол, князь М. Репнін вирішили викупити Михайла Семеновича його батьків, дружину й дітей з кріпацтва у графині Волькенштейн.
У Харкові провели бенефіс Щепкіна. Котляревський дозволив поставити "Наталку Полтавку", яку до того мав право ставити тільки полтавський театр. Гроші з цього бенефісу пішли на викуп Щепкіна з кріпацтва. Треба було 10 000 руб., зібрали 7207 руб. Історик Бантиш-Каменський переконав кн. Репніна виплатити решту.
Якось на гастролях у Петербурзі Олена Щепкіна вперше перелякалася. Вона взнала, що в Петербурзі родина турецького паші розшукує дочку, знайдену російськими солдатами в Анапі 1791-го року. Щепкіна не сумнівалася, що це по неї, але розлука з чоловіком неможлива… І вона не призналася, поїхала далі за чоловіком.
Псковський державний історико-художній музей
uahistory.com
Художник Микола Неврєв Портрет М. С. Щепкіна, 1862
uahistory.comУ Москві зустрілися двоє талановитих українців із дуже схожими долями: художник Василь Тропінін та актор Михайло Щепкін. Обоє були кріпаками, за обох з кохання віддалися вільні жінки, у обох сини лишалися кріпаками. Розмовляли, співставляли, за цей час Тропінін намалював тонкий, душевний портрет пані Олени Щепкіної (Ангела з трояндою) та її чоловіка.
З часом Щепкін очолив власну російсько-українську трупу й гастролював з нею по всій Україні. Через два роки й сини стали вільними. Від 1824-го упродовж 40 років Михайло Семенович працював у Малому театрі Москви, без жодного запізнення, без пропуску жодної репетиції. Довго цей театр називали в Москві "домом Щепкіна". Крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні "Водовіз". Найдобріший добряк купив будинок для родини (24 особи: дружина, діти, старі безпритульні актори).
Працюючи в Росії, актор не поривав творчих зв’язків з Україною і українським театром. Твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка Щепкін увів до репертуару російського театру і не розлучався з ролями у них до кінця своєї творчості. Навесні 1843 року Щепкін із театром був у Києві, де познайомився та подружився із Тарасом Шевченком (актор був на 26 років старшим). Поезії – "Заворожи мені, волхве" і "Чигрине, Чигрине" присвятив другові Тарас Григорович.
Збереглося листування двох друзів. Писав Тарас до старшого друга тільки українською мовою. У 1857 р. хворий 70-літній Михайло Семенович Щепкін спеціально приїздив до Нижнього Новгорода, щоб зустріти Т. Шевченка, який повертався з заслання. На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом із нижньогородською театральною трупою організував виставу "Москаля-чарівника", де сам Щепкін, грав Чупруна, а роль Тетяни дісталася 17-річній Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називав "моя люба Тетяся".
Т. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему "Неофіти". Згодом Тарас Григорович приїздив до Москви, жив у Щепкіна. Знаменитий актор показував Шевченкові місто російських царів. 1861 року два велетні зустрічалися в Петербурзі.
Коли ж не стало 75-річної Олени Дмитрівни, Щепкін не зміг цього пережити. 23 серпня 1863 р. від застуди помер 75-літній актор Михайло Щепкін на руках у письменника (автора пісні "Повій, вітре, на Вкраїну!"), лікаря Степана Руданського; у Ялті на вул. Дражинського (біля порту). Тіло його було привезено до Москви і поховано на П’ятницькому цвинтарі.
Волелюбна натура щирого українця передалася його нащадкам – так онука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-го року в підвалах Луб’янки.
http://www.uamodna.com/articles/angel-z-troyandoyu/
Їй випало захопити своїм життям один із найтемніших і найбезпросвітніших відрізків в історії України – становлення радянської влади, продрозкладка, колективізація, колгосп, а потім – голодомор тридцять третього, війна, післявоєнний холод, бідність і розруха. Власне, на початку шістдесятих років минулого століття, коли українці тільки починали жити хоч більш-менш заможно, Катря Білокур якраз померла. Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя. Не судилося їй. А на полотнах – здебільшого великі лапаті квіти, що аж сміються життєрадісною й життєствердною гамою кольорів. Парадокс? Хіба ж мистецтво не повинне відображати життя таким, як воно є? Хіба художник не переносить на свої картини те, що спостерігає навколо себе? Схоже, Катря Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. Чи не тому всесвітньо відомий живописець Пабло Пікассо, якось побачивши її роботи на міжнародній виставці, у захопленні прорік: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Та власне, у цьому й має полягати життєве кредо кожного справжнього митця – робити світ прекраснішим…
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, що було тоді в складі Полтавщини, а нині – Київщини. У цьому самому селі вона й проживе весь свій вік, виїжджаючи кудись дуже рідко, недалеко й ненадовго. Катрині батьки були простими селянами, які все життя не піднімали очей вище поля, худоби й городу. А вона була художницею, здається, від самого народження: “Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, зелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…” Дитяче захоплення доньки – малювання – батько сприйняв не те що неприязно, а вороже й нетерпимо: “…намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…” Дуже показовий штришок до питання ролі митця в сільській пасторальній “ідилії” перших років ХХ століття. Катря не знала й не могла знати, що в той час, як вона ховалася зі своїм малюванням подалі від людських очей (так ховався й Тарас Шевченко сто років тому), Європою вже переможно крокували всі можливі й неможливі революційні рухи, набирала обертів різного штибу боротьба за рівні права, жінки відстоювали свої прогресивні позиції на маршах суфражисток тощо. А для Катрі був величезною проблемою звичайний папір…
1922 року Катря вирішує їхати до Миргорода – вступати в керамічний технікум. У свої 22 роки вона навіть не знає, що обов’язковою умовою для вступу туди є шкільна освіта. Вона ж не закінчила навіть семирічки, бо батькам чи то насправді сутужно було стягтися їй на чоботи, одяг і такий-сякий учнівський реманент, чи то вони просто не переймалися таким дріб’язком, уважаючи куди важливішим навчити доньку вправно порати хатню й городню роботу, а там, дивись, і заміж вискочить, хіба їй тоді та наука здасться: “І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: “Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..” Відмова прийняти документи стала справжнім шоком для Катрі – для Катрі як митця, а не як дівчинки, що дуже хотіла в місто. Уже тоді, певно, Білокур усвідомлювала себе справжнім художником, мала відчуття творчої правоти й повноти, які рвалися на волю. Урешті-решт, повертаючись додому, розчарована й пригнічена Катря робить ще одну спробу – вона просто перекидає свої малюнки через паркан на подвір’я технікуму. Все марно. То був просто “глас волаючого в пустелі”.
Повернувшись додому, вона, звісно, не заспокоїлася. Геній, якщо він справжній, ніколи не знає спокою. Він потроху стихає тільки тоді, коли реалізується. Усі спроби втихомирити, притлумити його в якийсь інший спосіб приречені на неминучу поразку. Прагнучи зробити хоч щось для того, аби нарешті бути почутою, Катря робить іще одну відчайдушну спробу. Почувши по радіо пісні у виконанні славетної Оксани Петрусенко, Катря наважується написати співачці листа. У конверт вкладає ще й свій малюнок – калина на огризкові полотна. На конверті пише: “Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко”. Точнішої адреси вона не знає. Дивно, але Оксана Петрусенко отримала листа. З її допомогою до Катрі таки прийшло визнання…
Якщо хтось думає, що після цього в Катриному житті багато чого змінилося, то він жорстоко помиляється. У 1957 році декілька робіт Білокур експонувалися на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі, у знаменитому Луврі. Саме там їх і побачив великий Пабло Пікассо, саме там неабияк захопився “Берізками” та “Царем Колосом”. Саме там вигукнув ту фразу, почути яку відносно себе мав би за честь кожен другий художник у світі. Але Катря його слів не чула – у Париж її ніхто не кликав. “Роботи колгоспниці з села Богданівки”, – саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна. Під таким брендом вони експонувалися в СРСР, у такому ж вигляді й у Париж потрапили. Нічого іншого самобутній художниці система запропонувати не могла.
Зайвим буде й говорити, що своїй улюбленій справі Катерина Білокур у жодному закладі не вчилася. Ґрунтувати полотно, щоб картина з часом не тьмяніла, змішувати фарби, добирати потрібну товщину пензлика (з котячої шерсті) народна художниця поволі навчилася сама – методом спроб і помилок. За великим рахунком, вона ніколи й не працювала так, як велять правила – приміром, роботи свої писала без жодних ескізів та етюдів, обходилася навіть без попереднього нанесення на полотно контурів майбутньої картини. Просто писала деталь за деталлю, від однієї переходила до іншої, у відповідності до свого задуму. “Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють:“Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?” То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти…”
Однак “усе забути й малювати квіти” для Катерини Білокур було не такою вже й простою справою. По-перше, ніхто для неї не відміняв роботи – родина до війни ще сяк-так пручалася, а після вже мусила вступити в колгосп, інакше просто дихати не давали. По-друге, батьки – вони так і не змогли зрозуміти й прийняти того, що донька склала на олтар мистецтва своє жіноче щастя й сімейний затишок. Власне, вони й не могли цього зрозуміти. Надто вже інші проблеми їм доводилося вирішувати все життя, настільки інші, що доньчина любов до малярства видавалася їм мало не знаком від диявола. А тому умови для творчості в Катерини були… не дай Боже нікому. “Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф”. У листі до свого друга мистецтвознавця Стефана Таранушенка художниця, між іншим, зазначає, як то нелегко працювати взимку – комірка не опалюється (тут на хату б палива настачити…), вода у відрі постійно замерзає, доводиться часто дмухати на пальці, а то не гнуться, ноги в чоботях замерзають і з часом починають злазити нігті… Хіба можна це назвати умовами для творчості? Та хіба це взагалі можна назвати людськими умовами? Мистецький істеблішмент столиці, пещений і хвалений владою, ситий і лискучий, навряд чи й у найстрашнішому сні міг побачити, що в такому пеклі мисткиня може малювати райські квіти. А може, якраз у цьому й криється головна таїна магічної сили її робіт – у контраверзному русі: коли тілу вже так нестерпно, що далі просто нікуди, дух якраз невпинно вивершує себе, злітаючи вище й вище, нехтуючи всім буденним, зневажаючи час…
Час на її полотнах – власне ж! – відсутній. Жодних ознак доби, жодних історичних віх, жодних найменших просторових координат, хоч радянські критики й намагалися вписати її творчість у контекст соцреалізму – та кого вони не втискували в те прокрустове ложе? Але вони помилялися, адже на полотнах Білокур часто сусідують рослини, що не цвітуть в один час, квіти разом із плодами, городня, лісова та польова зелень в одній композиції – будь то вінок, букет, а часто й невизначений потаємний простір її багатої уяви. Невтримна вітальна сила буяння тих квітів, які теж зневажили час, знаменує собою спробу гармонізувати мрію і реальність, філософську концепцію, дуже далеку від реалістичної. Дослідниця Оксана Забужко називає творчу манеру Катерини Білокур “унікальним зразком світського іконопису”: “…Це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, ‒ і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана…”
Отож, навряд чи можна сказати, що художниця не усвідомлювала свого покликання. Та й власне, геній завжди знає, що він геній, про це обов’язково дбає природа, роблячи свій вибір, наділяючи якесь своє чадо геном таланту. Усе життя Катерина Білокур скаржилася на те, що надто мало в неї часу для творчості, що тільки крихітну дещицю зі своїх численних задумів змогла перенести на папір. “…її запасу активности – чи, краще сказати, пасіонарности – стало б на чималий населений пункт. І, крім того, – це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, – вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться – і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона “втрапила в систему”, в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, “одвела”: їй здавалося, що вона “кидалась в усі кінці, як тигра в клітці”, – а насправді летіла, як метелик на вогонь”, – пише Оксана Забужко у своїй праці “Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії”.
Однак “усе забути й малювати квіти” для Катерини Білокур було не такою вже й простою справою. По-перше, ніхто для неї не відміняв роботи – родина до війни ще сяк-так пручалася, а після вже мусила вступити в колгосп, інакше просто дихати не давали. По-друге, батьки – вони так і не змогли зрозуміти й прийняти того, що донька склала на олтар мистецтва своє жіноче щастя й сімейний затишок. Власне, вони й не могли цього зрозуміти. Надто вже інші проблеми їм доводилося вирішувати все життя, настільки інші, що доньчина любов до малярства видавалася їм мало не знаком від диявола. А тому умови для творчості в Катерини були… не дай Боже нікому. “Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф”. У листі до свого друга мистецтвознавця Стефана Таранушенка художниця, між іншим, зазначає, як то нелегко працювати взимку – комірка не опалюється (тут на хату б палива настачити…), вода у відрі постійно замерзає, доводиться часто дмухати на пальці, а то не гнуться, ноги в чоботях замерзають і з часом починають злазити нігті… Хіба можна це назвати умовами для творчості? Та хіба це взагалі можна назвати людськими умовами? Мистецький істеблішмент столиці, пещений і хвалений владою, ситий і лискучий, навряд чи й у найстрашнішому сні міг побачити, що в такому пеклі мисткиня може малювати райські квіти. А може, якраз у цьому й криється головна таїна магічної сили її робіт – у контраверзному русі: коли тілу вже так нестерпно, що далі просто нікуди, дух якраз невпинно вивершує себе, злітаючи вище й вище, нехтуючи всім буденним, зневажаючи час…
Оксана Забужко слушно порівнює постать Катерини Білокур із постаттю поетки Маріни Цвєтаєвої – такий же крик “волаючого в пустелі”, оскал “загнаної звірини”, ба навіть суїцидні настрої: “Ото якби зібратись з силою та повіситись – та і все!..” До речі, спроба самогубства в біографії Катерини Білокур таки ж була. У листопаді 1934 року, доведена до відчаю тотальною безпросвітністю, художниця хотіла втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. Власне, що ж то було, як не ячання деміурга, якому не дали реалізуватися? Катерина часто писала про це в листах своїм друзям: “Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!”
Залишити рідну Богданівку Катерині так і не вдалося. Часом друзі й покровителі натякали мисткині на те, що в столиці їй було б набагато легше займатися творчістю, навіть намагалися допомогти, скласти протекцію. Але виходить, що “де народився, там і згодився”, якою б гіркою іронією не відлунювали ці слова в нашому контексті. Голову Президії Верховної Ради УРСР товариша Гречуху вблагати не зміг ніхто – жодні аргументи про талант і славу художниці на радянського номенклатурного царя не діяли: “Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде”. Власне, так і сталося. Хтось – Білокур, а в когось слава – Геростратова…
1950 року Катерину Василівну Білокур нагородили Почесною грамотою Президії Верховної Ради – це вже було справжнє визнання. Однак дбати про торф і вугілля для печі мисткиня й далі мала самотужки – життя так і не змінилося для неї докорінним чином. У 1957 році в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України) відкрилася персональна виставка робіт Катерини Білокур. Письменник Микола Кагарлицький згадує: “Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималась обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з-під підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталась… І на мене й повз мене (як на останньому автопортреті Білокур, виконаному олівцем) глянули великі зволожені темні очі й немов сліпучу іскру викресали з зіниць. То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі. Я відійшов, знітившись її поглядом. Можливо, селянці не було до мене ніякого діла і не на мене вона глянула, а, щось згадавши, підвела голову до вікна навпроти, а я випадково опинився в блискавичному полискові її карих очей?”
1961 року Катерина Білокур майже слідом за матір’ю помандрувала в ті засвіти, звідки ще ніхто не повертався. Хтозна, як їй там тепер. Про це ніхто не розкаже. Але, озираючись на її творчу біографію (одну з найжахітніших творчих біографій ХХ століття – прогресивного й переможного!), хочеться вірити, що вона там знаходить утіху своєму таланту, живе в дивовижному саду серед квітів, жар-птиць і дивовижних дерев, які цвітуть і плодоносять заразом – у той час, коли вона прагне їх малювати.
Використані цитати:
Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).
Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор. О.Найден. К., Стилос, 2011.
Автор статті: Сергій Осока
МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ.
На стіні Болонської академії золотими буквами на мармуровій дошці висічено "Маssimo Веresovski", а на стіні церкви Сан-Джакомо є портрет "maestro", академіка Максима Березовського.
Деякі відомості про побут капеланів наводить К. В. Харлампович: "Одяг, — писав він, — був однакової форми для всіх, щоденний зеленої краски, недільний червоної. Заспівувачі, звані в капелі "уставщиками", мали особливе, парадніше вбрання". На початку 40-х років XVII ст. таким заспівувачем у придворній капелі був Григорій Сковорода. Жили капелани при дворі, де займали шість кімнат. Допомагали керівникам капели окремі регенти, часом цю функцію виконували монахи.
16-літнім Максим вступив до Петербурзької придворної капели. З 1758 р. Максим Березовський у Петербурзі був зарахований оперним співаком до театру майбутнього імператора Петра III. Все так добре складалося, але… один із фаворитів Катерини ІІ – Г. Потьомкін, крім забав із царицею, мав розваги з найкращою балериною петербурзького театру Францою Ібершер. Цариця довідалася про це, коли танцівниця була вже на п’ятому місяці вагітності, через що й не виходила на роботу. Після вдавано зіграної нервової сцени ревнивої образи та засоромлювань цариця зі своїм фаворитом надумали у наказовому порядку видати Францу заміж за Максима Березовського. Навіть написали імператорський указ, який зобов’язував Максима одружитися. Посланець цариці обер-поліцмейстер пан Корф у примусовому порядку звелів Максимові Березовському виконати його протягом трьох днів. Максимовому розпачу не було меж, адже у нього була у Києві наречена Христя… 19 жовтня 1763 р. М.Березовського обвінчали з Франциною Ібершер.
У цій скруті граф Кирило Розумовський помітив геній юного композитора і допоміг добитися рішення про надання коштів на десятирічне навчання в Болонській академії. А від себе подарував капшук золота зі словами: "Це не для тебе. Ти перший із України будеш у Болонській академії, а там про нас не дуже багато чули".
Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу. На замовлення театру в Ліворно Березовський створив оперу "Демофонт". Цей твір викликав захоплення знаменитих музик світу. Затим була опера "Іфігенія". Упродовж 9 років Максим Березовський посилав свої твори до Петербурга, їх виконували у присутності царського двору, концерти українського композитора вивчали любителі церковного співу.
Переможна любов до рідного краю привела Березовського до столиці північної імперії, але у Петербурзі його трактують, як малоросійського вискочку. Злидні переслідують першого композитора Росії, він ледве зводить кінці з кінцями, не має навіть власного костюма. І продовжує працювати, створює шедеври духовної музики – концерти "Вірую", "Отче наш".
У цей час Григорій Потьомкін захопився ідеєю створення музичної академії в Катеринославі чи Кременчуці, запросив Березовського на посаду ректора. Але із зруйнуванням Запорозької Січі ця ідея вмерла, Потьомкін забув про Березовського, а цариця дуже різко, знахабніло поводилися з Максимом. Він вирішив їхати додому… Свої закінчені й незакінчені твори "Марія", "Пугачов", "Арія кошового", "Хортиця", "Хор запорожців" та різні обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків-запорожців склав у валізу.
Композиторові був тільки 31 рік, але безнадія, психічна депресія, цькування довели до чарки. 24 березня (2 квітня 1777 р.) у Петербурзі Максим Березовський перерізав лезом горло. Правда, ніхто не спростував чуток, що Максим Березовський був убитий за наказом Катерини ІІ. За іншою з версій Березовський помер від хвороби, що супроводжувалася високою температурою, – "лихоманки".
Навіть ховали генія на казенний кошт на чужій землі. Загинув майже увесь архів композитора.
http://www.uamodna.com/articles/maksym-berezovsjkyy/
НАЙКРАЩИЙ ТЕНОР ІТАЛІЙСЬКОЇ ОПЕРИ З УКРАЇНИ.
А хто в світі любить нерідних дітей? Саме ці слова улюбленого романсу "Дивлюсь я на небо" Сталін забороняв виконувати й друкувати. Не позаздриш долі сироти, а тим більше бездержавній нації-сироті. 22 жовтня - день народження видатного українського співака, про унікальний тенор-контральтіно якого знає вся Європа. Співака, який вирвався з Росії і навіть на запрошення царя не повернувся (кажуть, перший неповерненець) і про якого в Україні навіть ґуґл "не шарить".
22 жовтня 1810 р у с. Вороніж біля Глухова на Сумщині народився Микола Карбаченський (сценічне псевдо — Nicola Ivanoff). Родина була небагатою, але співучою: Микола з братом співали змалку в Глухівській співацькій школі, потім десятирічного хлопця взяли до придворної співацької капели в Петербурзі, яка складалася тільки з українців. Він отримав музичну освіту у самого Дмитра Бортнянського. А коли відбулася мутація голосу, над ніжним і дзвінким тенором 17-літнього Миколи працював викладач вокалу – 21-річний Михайло Глинка. Саме тоді Глинка збирався на лікування за кордон, разом із батьком він умовив нерішучого, скромного українця поїхати на два роки на безкоштовне стажування до Європи.
25 березня 1830 року Микола Карбаченський отримав документи на виїзд на українське ім’я Nicola, а прізвище мало бути російським, то хай буде найпримітивніше – Ivanoff. Рівно за місяць (25.04) двоє ніжних друзів виїхали удосконалюватися за рахунок бюджету в Італії та лікуватися на водах у Німеччині, Швейцарії.
У Мілані Микола брав уроки співу у Еліодоро Бьянки, уроки міміки — у танцівника Кватрині; з листопада 1831 займався вокалом у Неаполі у Андреа Ноццарі та Жозефіни Фодор-Менвьєль, з 1833 — у Генріха Панофки.
Українець вирішив не повертатися в Росію: він брав кілька відпусток за станом здоров’я (хвороба шкіри), подав прохання на звільнення з посади "певчого 14-го класса" зі співацької капели та документи на отримання швейцарського громадянства.
У 1832 р. в Італії Микола Іванов розпочав свою кар’єру з нуля (з "певчого 14-го класса"). Він дебютував у концерті, співав сольну партію в кантаті "Вірний Іменей" Д. Пачині. 6 липня 1832 р. Іванов дебютував у театрі Сан-Карло / "San Carlo" в Неаполі в ролі лорда Річарда Персі (опера Доніцетті "Анна Болейн") і – став європейською зіркою серед співаків у провідних італійських театрах.
А у цей час у Санкт-Петербурзі "Фантомас розбушувався" – Микола I дізнався, що Іванов їде виступати в Туреччині, він наказав російському послові арештувати співака і під конвоєм відправити в Росію. Перспектива, про яку друзі попередили Іванова, надихнула співака відмовитися від виступу в Константинополі. Щоправда, імператор "відійшли" і милостиво пообіцяли співаку пробачити його в разі повернення. Нерішучий, млявенький Іванов твердо відмовився повертатися, після чого його ім’я було заборонено згадувати в пресі Росії.
У Неаполі 23-річний Микола Іванов співав у "Вільгельмі Теллі" партію Арнольда, на спектаклі відбулося знайомство з Дж. Россіні. З того часу й до останнього дня життя композитора вони були ніжними близькими друзями. Добряк Россіні просто танув від унікального голосу українця, він просив своїх друзів-композиторів писати спеціальні вставки у свої опери для Іванова. Гаетано Доніцетті спеціально для Миколи написав оперу "Напій кохання". А хто міг так тонко описати враження від індички, фаршированої трюфелями, від салатів, виготовлених Россіні? Тільки Микола Іванов. Вони завжди жили в одному місті, маестро Россіні опікувався фінансовими справами нашого земляка, бо чесно заробляти гроші Микола вмів, а вдало вкладати – це вже талант Россіні.
У 1833 р. Іванов почав виступати в паризькій Італійській опері (Театр Італьєн), де потім співав чотири сезони поспіль. Дебютував артист у "Сороці – крадійці" Россіні, при чому роль Джанетто з ним готував сам автор.
У 1833 р. дебютував у Лондоні, потім гастролював у столиці Великобританії у 1834, 1835 (співав у англійській прем'єрі Маріно Фальєро" на сцені Ковент-Ґардена), і 1837 (брав участь у спектаклях на сцені Королівського театру, у фестивалі у Вестмінстерському абатстві). І мав англійське громадянство.
Найкращий тенор свого часу впродовж 20 років співав в оперних театрах Італії, Франції, Швейцарії, Англії.
Микола Іванов ніколи не забував рідної мови, він справив велике враження на Берліоза виконанням українських пісень.
Покинувши сцену, співак жив у Болоньї. Прикметно, що він геть забув російську мову. Помер Микола Іванов 70-літнім 19 липня 1880 року.
http://www.uamodna.com/articles/naykraschyy-tenor-italiysjkoyi-opery-z-ukrayiny/
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОМПОЗИТОР-УНІВЕРСАЛ
Далеке село Бортне Бічського староства Краківського воєводства, розташоване у центральній Лемківщині (тепер Новосанчівський повіт Підкарпатського воєводства Польщі). Його пращури-бджолярі, дід Василь Шкурат, який у Бортному "служив у солтиському званні". Із с. Бортне 1746 року через гоніння за віру виїхало до Росії сім родин, серед яких його батько Стефан Шкурат, який, залишаючи назавжди рідний край, назвався Бортнянським.
Батько майбутнього композитора — Степан Васильович Бортнянський — оселився у Глухові за декілька років до народження Дмитра, а в 1755 р. здобув чин козацького сотника у гетьмана Кирила Розумовського. Мати – козачка Марина Дмитрівна Толста (вдова, прізвище від першого чоловіка) мала власний будинок у центрі міста.
26 чи 28 жовтня 1751 р. у Глухові народився Дмитро Бортнянський. У сім’ї було троє дітей.
При дворі гетьмана часто були оперні вистави, які батько дозволяв Дмитрові подивитися. Срібний голос хлопчика, його бажання співати привели дитину до Глухівської співацької школи. Гетьман звернув увагу на сильний чистий голос і музикальність малого Дмитра, наказав призначити семирічного хлопчика Бортнянського у столичну капелу. В Петербурзі. Бортнянський спочатку навчався в регента (пізніше — директора капели) Марка Полторацького, родом із України та великого знавця народної пісні. Того самого Марка Полторацького, чию правнуку ми знаємо, як Анну Керн.
Перші роки музичного навчання наклали відбиток на всю творчість майбутнього композитора, котрий у своїх творах використовував інтонації українських народних наспівів. У той час при дворі процвітало українське мистецтво, головним танцем був козачок.
Одинадцятирічний Дмитро виконав головну жіночу роль в опері "Раубах", а через два роки – головну чоловічу роль у цій же опері. Цариця стежила за успіхами срібноголосого красеня. Пізніше освітою юного співака за розпорядженням імператриці Єлизавети займався відомий італійський композитор Бальдассаре Галуппі. У 1766 р. півчі капели почали вивчати французьку, італійську та німецьку мови. Паралельно юний Бортнянський навчався в Кадетському корпусі, з іншими вихованцями брав участь в оперних виставах.
З 1768 р. Бортнянський навчався у Венеції, куди перед цим повернувся професор Галуппі, вдосконалював мистецтво композиції у Римі, Мілані, Болоньї, Неаполі. В Італії молодий композитор написав сонати для клавесина (яким майстерно володів), хорові твори, опери італійською мовою "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій". Бортнянський брав участь у діяльності музичної академії в Болоньї.
У той же час в Італії перебував визначний композитор-українець Максим Березовський. Якщо гарячкуватий, романтичний Березовський рвався до дому, мріяв про одруження з коханою Христинкою, то виважений і поміркований Бортнянський не надто поспішав у Російську імперію. Адже політична і культурна ситуація в Росії складалася аж ніяк не на користь вітчизняних митців, бо найкращі посади й вигідні творчі замовлення Катерина II розподіляла тільки між іноземцями. Згодом це рішення стало трагедією Березовського, який опісля повернення до Петербурга (в 1774 р.) не знайшов сподіваного визнання і, доведений до відчаю, загинув.
В Італії Бортнянський виявив себе і як колекціонер живопису. Він потоваришував зі своїм земляком-глухівчанином, який також працював в Італії, скульптором Іваном Мартосом. Пізніше ця дружба увінчається встановленням мармурового погруддя композиторові (роботи Мартоса) у Придворній співацькій капелі в Петербурзі.
У цей час Росія вела війну, тому граф Орлов запропонував композиторові побути перекладачем на переговорах, що були пов’язані з воєнними діями, оскільки той вільно володів п’ятьма мовами. Довелось на певний час відкласти музичні заняття і вступити на військову службу.
Лише після того, як у 1779 р. директор імператорських театрів і придворної музики І.Єлагін запропонував Бортнянському такі умови роботи на батьківщині, що гарантували йому гідну реалізацію творчих намірів та пристойний рівень життя, композитор дав згоду повернутися до Росії.
У 28-річному віці Бортнянський повернувся в Петербург, де став придворним капельмейстером, а з 1796 року (упродовж 30 років) – керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи.
Цікаво, що Артемій Ведель постачав Бортнянському співаків із України. Коли ж взяти до уваги, що Придворна капела завжди вважалася окрасою, гордістю та "обличчям" царського двору, неважко здогадатися, наскільки високопрестижною була посада її директора. Принагідно слід зауважити, що капела була чи не єдиною мистецькою установою при царському дворі, на чолі якої ніколи не стояли іноземці. Більше того, навіть за Катерини II вона залишалася оазою українства.
Один з учнів митця, майбутній класик російського романсу О.Варламов згадував: "Бувало, Бортнянський підійде до хлопчика, який співає, зупинить його і скаже: "Ось краще так заспівай, душечко", і 70-річний дідусь візьме фальцетом так ніжно, з такою душею, що зупинишся від подиву. Недивно, що півчі шанували Бортнянського як батька й любили його гаряче".
Коли композитор одружився, Павло І виділив земельну ділянку у Павлівську під побудову власної домівки. Одночасно спеціальним указом царя Бортнянський був підвищений у рангу до колезького радника.
На зламі століть авторитет Бортнянського при дворі був настільки високим, що опісля чергового перевороту, коли на царювання зійшов Олександр І, 50-річний маестро не лише не втратив свою посаду (яку він продовжував обіймати до скону літ), але й продовжував невпинно зміцнювати власне становище у суспільстві. З 1804 р. він — почесний член Академії мистецтв у Петербурзі, з 1815 р. — член Петербурзького філармонічного товариства. А в 1816 р. Д.С.Бортнянського призначили головним церковно-музичним цензором Російської імперії. Його твори неодмінно озвучували найважливіші придворні церемонії.
"У цій гармонічній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з’являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім все розчинялося в безмірному легкому сієсгєбсєпсіо; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині". Під кінцеві звуки капели композитор з ніжною, чутливою душею відійшов на вічний спочинок.
Власних дітей у Бортнянського не було, все його майно перейшло у спадок вдови, родовід якої дослідникам не відомий. Спеціальним царським указом вдові призначено пенсію, розмір якої дорівнював посадовому окладу покійного Бортнянського (а він був чималий). Відомо також, що на похорон митця з’явилося стільки людей, що до церкви, де його відспівували, людей довелося впускати за квитками. Загубилася й могила Бортнянського, що зникла разом із кладовищем на Васильєвському острові в Петербурзі. А невдовзі з аукціону було продано колекцію картин, зібрану Бортнянським протягом життя.
Дмитро Бортнянський був першим українським композитором-універсалом: автором романсів, опер, творцем нового типу хорового концерту; першим, чиї музичні твори почали виходити друком. Свого геніального попередника Михайло Вербицький називав "українським Моцартом".
http://www.uamodna.com/articles/
Никифор Дровняк
Геній світового наївного малярства, український Піросмані, у паспорті якого була зазначена професія «жебрак», – Єпіфан Дровняк – Никифор (по-лемківськи – Ницифор).
Картини Никифора Дровняка порівнюють з найкращими зразками українського примітивізму XVI-XIX ст. - Безіменними авторами «Козака Мамая», ікон і побутових портретів, малюнків на склі та ксилографій; його прізвище стоїть в одному ряду з іменами К.Білокур, Н.Піросманашвілі, М. Приймаченко, А. Руссо. Картини Никифора написані під впливом українського народного мистецтва, відрізняються декоративною виразністю малюнка, тонким відчуттям колориту, контрастністю кольорів, ритмічністю. Дровняк ніколи не бував в мегаполісах, не літав на літаках, однак на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного польоту; не був одружений, не мав романів з жінками, а малював вишукану ... порнографію; «Проектував» квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин і квітів.
21 травня 1895 року у стайні лемківського господаря поблизу с. Криниці бездомна глухоніма і трохи причмелена жебрачка Явдоха-Євдокія Дровняк , з лемківського села Поворозник, яка працювала прислугою в санаторії-пансіонаті «Три рожі» в Криниці, народила сина. Цю дату зясували тільки 1971 р., коли львівський художник Роман Турин віднайшов офіційну метрику, видану греко-католицькою церквою села Криниці. Оскільки нешлюбні діти мали право тільки на ім’я за святками, то назвали Єпіфаном, бо хрестили у день цього святого. Від села до села носила Явдоха за собою дитину. Часто вона вистоювала з простягнутою рукою біля мосту, а під мостом у хустці колисався Никифір. Кажуть, хлоп‘я простягло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Кожного свята Явдоха з Никифором були в церкві, тому мости, церкви, лики святих – чи не перше враження глухонімого хлоп‘яти.
Невдовзі мати відійшла в інший світ, спалена важкою хворобою. Так ніхто й не узнав імені батька дитини.
Тендітний слабосилий глухонімий сирота (мав глухоту, зрощене піднебіння) не загинув: жив, як бур‘ян при дорозі. Лемки-селяни жаліли хлопця, Іван Гриняк давав йому в негоду притулок. Старець із Никифора був ніякий: не вмів просити, соромився. Діти не бавилися з жебраком, то увесь вільний час він малював: прутиком на землі, вуглиною на коробці з-під цигарок – на всьому. Сільські хлопці не розуміли цього, бігали за Никифором і дразнили: «Матейко! Матейко!», тому Никифор вважав, що це теж його ім’я.
Здавалося, доля відгетькує хлопчика, але він жив і малював. Брудний, із зараженою грибком шкірою, обідраний, наче птах із перебитими крилами, лемко зображував іконостаси, церкви, лики святих, пейзажі, портрети і залишав за безцінь усюди. Перший гонорар він одержав під час першої світової. Никифор намалював австрійського офіцера і віддав йому малюнок, той подивився і простягнув юнакові 5 ринських. У селян одразу прорізалася повага до Дровняка: офіцер того визнав за художника.
1930 р. до села приїхав Роман Турин – випускник Краківської Академії Мистецтв, три роки навчався в Парижі у Владислава Яроцького, потім – перший живописець Львова. Пестунчик долі зацікавився жебраком, почав збирати його твори. 1932 р. Турин влаштував у Парижі виставку ста робіт Никифора Дровняка. Потім були виставки у Львові, Варшаві, у містах Італії, Європи. Мистецтвознавці планети заговорили про “никифорівський стиль”, але життя художника не змінилося.
Пригадували односельці, як їх вивозили визволителі до колгоспного гетто, як Никифор втік від радянців, бездомний повернувся до свого села, пережив війну. 1946 р. поляки оголосили Дровняка шпигуном і під посиленим конвоєм повезли до міста, бо влада вважала, що малюнки глухонімого, то карта наступу вояків УПА на Польщу. Ні чогось зрозуміти, ні захиститися Никифор не міг, але його врятувало диво.
Коли повернувся, не знайшов великої скрині із малюнками. Наступного року усіх лемків у рамках операції “Вісла” було насильно вивезено до Помор‘я. Вивезли й Никифора, але він знову втік і повернувся до Криниць. Жив у руїнах, рився у смітниках, старцював і малював церкви та святих. Тепер у Дровняка з‘явився друг: пес Гавка. Голод і холод спричинили сухоти, згодом з‘явилася астма. І от уже сесія депутатів міської ради Криниць розглядає питання про виселення Дровняка. Спочатку зачитуються скарги на бездомного каліку: він усюди гуляє, мочиться на клумби, має відкриту форму туберкульозу. Отже, Дровняк псує вигляд курортного містечка. Слава Богу двоє лікарів відстояли неборака!
Польський поет Костянтин Галчинський вдруге відкрив Никифора і до Криниць почалося паломництво. Геніальний у своїх артистичних порухах «дебіл» мав опікуна, автомобіль. Маляр став заможним, не треба було жебрати, але ситий, одягнений Дровняк лишався великою самотньою дитиною. Один із останніх автопортретів «найсвятіший Никифор» підписав: «Нікого немає поряд з Никифором».
У 1963 р. Никифора ополячили, ушляхетнили прізвищем Криницький, але походження у паспорті лишилося – жебрак.
Хворий на туберкульоз, самотній неповторний творець Никифор осіннього дня 10 жовтня 1968 року тихо пішов за межу. Його ховали чужі люди, бо родичів ніколи не було, а лемків-сусідів знищила операція «Вісла». Гроші та майно перейшли до держави, картини стали власністю музею у м. Новий Санч.
http://www.ex.ua/2945905
Вдовиченко Галина. «Бора»
Лесич Вадим. «Про Никифора з Криниці». ж. Сучасність. 1970. № 4.
Вдовиченко Галина. «Бора»
Лесич Вадим. «Про Никифора з Криниці». ж. Сучасність. 1970. № 4.
Есть человек, которому я доверяю, и он творит чудеса с помощью заклинаний, его зовут DR WALE. девять лет назад он спас мой брак своим заклинанием. Мой муж подал на развод, и это было очень неловко, позорно и душераздирающе. Я начала искать помощи в Интернете, когда увидела разные свидетельства, в которых люди ценили DR WALE за помощь в восстановлении их отношений, поэтому я связалась с ним через WhatsApp: +2347054019402 для помогите, и он ответил и пообещал помочь мне восстановить мой брак с его заклинанием. Я сделала, как он меня велел, и через несколько дней мой муж вернулся, умоляя меня на коленях простить его и принять его обратно. Он отменил развод. Прошло девять лет, а мы все еще счастливы в браке. Я буду продолжать ценить доктора Уэйла, потому что он Бог на Земле. Он тоже может вам помочь. Свяжитесь с ним через WhatsApp: +2347054019402 ИЛИ по электронной почте: drwalespellhome@gmail.com
ВідповістиВидалити